Пройшло небагато часу, як не стало його Наталочки, та й зліг Микола. Прокинувся він якось зранку, а на кухні хтось голосно сперечається. – Сини приїхали з дружинами. Шепочуться, – подумав Микола й прислухався. – Алла, у нас донька! Куди нам ще одне ліжко? – говорила одна з невісток. – А ти, думаєш, у нас місця стільки, що танцювати можна? – відповідала їй друга. Раптом Микола застиг. – Та це ж про мене говорять! – несподівано подумав він і заплакав. В кімнату прибігли сини з невістками

Олю Микола Аркадійович незлюбив одразу. Сільська простенька дівчина, з гучним сміхом.

Зі всіх турбот у неї тільки питання по господарству – де рибку краще купити, коли килими витрусити, як краще одяг прати…

А для нього, викладача у третьому поколінні, головним у людині був інтелект, начитаність…

У цьому Микола Аркадійович був упевнений, і віра його була непохитна.

Оля – його третя невістка і дружина молодшого сина Олексія.

І чим вона тільки Олексію сподобалася? Хоча ясно чим – фігура гарна, очі, он які великі, гарне довге волосся…

Старші невістки зовні їй поступалися, але тільки доти доки вона рота не відкриє.

Тому що говорити з Ольгою абсолютно не було про що.

Не те що з Аллою, дружиною старшого сина, чи Лідією, коханою середнього.

Ось ті не обділяли Миколу Аркадійовича увагою й інтересом.

Розпитували, радилися, слухали його уважно. Одразу видно – пані здобули належну освіту, виросли серед книг і розумних розмов, а не в полі, чи на городі серед грядок з картоплею.

Наталя, дружина Миколи, думки його не поділяла.

Вона любила Ольгу, раділа, що син на ній одружився, говорила, що найбільше йому пощастило серед братів.

Довго вони з нею про щось розмовляли на кухні. Невістка Наталю навіть якимось премудростям навчила, чи одяг, як краще випрати, чи дзеркало, як начищати до блиску.

Микола Аркадійович у це не вникав…

Після народження у Олі третьої дитини, надію на те, що вони розлучаться, Микола Аркадійович втратив остаточно.

Олексій його ж розумник! Та й завдяки такій кількості дітей невістки, їм дали квартиру.

Двокімнатну, добротну, з високими стелями. А старші все по орендованих живуть.

Тому що нема в них стільки дітей, а карʼєру невістки роблять.

Микола Аркадійович своїх почуттів до невістки не приховував, не вважав за сором поправити її при всіх за столом, зауваження зробити.

-Оля, говорити треба правильно! А не отак, як ти своїм суржиком! – казав він за столом невістці.

-Гаразд, тату… – усміхалася Оля.

-Не батько я тобі! Скільки разів казати? Невже так складно запам’ятати, що я – Микола Аркадійович? – обурювався чоловік.

-Микола, перестань, – заступалася його дружина за невістку.

-Тату! – обурювався син.

– Годі вже!

-Та нехай вчить мене розуму, – примирила всіх Оля.

– Адже я ж серед людей освічених живу, то хоч говорити гарно навчуся.

-Ти й так гарно говориш! – заводився Олексій.

-Ну гаразд… – гладила його по руці Оля і підкладала чоловікові добавку.

Здавалося, вона не помічала його тонких натяків, висловлювань і явної непримиренності з її походженням.

А від цього старий ще більше сердився, хотілося йому, щоб зрозуміла, невісточка, в яку сім’ю їй випала честь потрапити, щоб вдячна йому була, що не опирався весіллю… Але куди їй?

Роки не йшли, а летіли. Ось уже й у Олексія волосся біліти почало, молодшу дочку в школу відправив.

Микола Аркадійович розміняв дев’ятий десяток…

А якось, одного дня, Наталі раптом не стало… От ніби ходила, сорочки чоловікові прасувала, овочеве рагу готувала. А одного ранку просто не встала…

Микола Аркадійович одразу якось постарів ще більше…

Оля приходила через день, приносила корисну їжу, прала одяг, прасувала сорочки.

-Олю, я в змозі доглядати за собою! – сердився старий.

-Звичайно, тат… Микола Аркадійович. Звісно, ви ​​можете. Так я тільки трохи допоможу, і все. Ви он яку смачну кашу на сніданок зготували, бачу, що їсти маєте що, а посуд давайте я помию…

Він морщився, але поступався. Найбільше його турбувало те, що поговорити нема з ким.

Раніше з Наталею він своїми думками ділився, а зараз кому що розповідати? Не Олі ж?!

І одразу розхотілося читати книжки, гортати журнали. Обговорити ж ні з ким…

Старші сини заглядали рідко – багато роботи.

Вийшов Микола Аркадійович якось в магазин по хліб і застиг від здивування. Ціни, ціни… Хотілося бужениною побалувати себе, а грошей тільки на ковбасу й вистачило.

Махнув рукою старенький, повернувся додому, пожував хліба, що Оля принесла та й ліг спати.

Став Микола буркотливим. Прийдуть сини, ображається, що онуків не привозять.

Привезуть онуків, так скаржиться, що шумлять, йому, старому, немає спокою.

Все не так Миколі Аркадійовичу нині. Книги закинув, записів не веде, все набридло або як Ольга каже – обридло.

Пройшло небагато часу після того, як не стало Наталі і зліг Микола. Кажуть лікарі, вік і переживання зробили свою справу.

Прокинувся він якось зранку через те, що на кухні хтось голосно сперечався.

-Старші сини приїхали з дружинами, шепочуться, – вирішив Микола і прислухався.

-Алла, у нас однокімнатна квартира і донька! Куди нам ще одне ліжко поставити? – говорила одна з невісток.

-А ти, думаєш, у нас місця стільки, що танцювати можна? – відповідала їй Алла. – Так, дві кімнати, тільки маленькі і двоє дітей. Куди нам його ще поселити?

Раптом Микола Аркадійович застиг.

-Та це ж про мене говорять, – несподівано подумав він і заплакав.

-Ну ні! Зі свого дому нікуди він не піде! – подумав старенький.

Микола знову заплакав.

В кімнату прибігли сини з невістками і дивляться на нього, мовляв, чи не чув він розмови… Переглядаються.

Ось і Олексій з Ольгою приїхали. Вона руки вимила і одразу до нього:

-Микола Аркадійовичу, як ви? Олексій, дивись, як незручно лежить. Алло, там у шафі подушка лежить, дай її мені.

Алла, скривившись, пішла по подушку. А Оля все клопочеться.

-Олексію, давай ти Миколу Аркадійовича підніми трошки, а я подушку за спиною поставлю. Ось так, от. Микола Аркадійовичу, зручніше вам так?

Той кивнув, а підборіддя знову затремтіло – тільки вона одна й подумала, щоб йому було незручно.

-Тату, ну ти чого? – підбігли сини.

Микола тільки рукою махнув.

А Оля вже на кухні брязкає чимось, через хвилину прийшла з паруючою тарілкою, однією ногою табуретку підтягла, сіла.

-Бульйончик зварила, ще гарячий, у термосі привезли. Корисний бульйон, Олексій спеціально їздив, шукав хороші… інгрендієнти, – сказала Оля і ложку за ложкою згодувала всю тарілку.

Як дитині маленькій на ложку дмухає, підборіддя рушником витирає.

Від ситості і теплоти задрімав старий, а прокинувся, то і нема нікого, тільки Ольга в кріслі сидить, сорочку його зашиває…

На роботі жінка відпустку взяла, а потім взагалі звільнилася.

Пояснила коротко:

-Як же я вас одного залишу? Мама, там на небі побачить, то не пробачить…

Микола Аркадійович сердився, він і так її терпіти не може, а тут цілий день її бачити доводиться.

Та ще й виходить ніби він їй дякувати повинен, через нього ж з роботи пішла…

Але ще дужче сердився він на те, що ніхто окрім неї з ним сидіти не хотів.

Сини на роботі, їм сім’ї утримувати. Але вони хоч щодня приїжджають. А невістки…

Ну, що з них взяти? Хоч і ображався старий, але про себе старших невісток виправдовував, а на Олю сердився, ніби вона винна у всьому.

Сварився, їжу її відсував, хоча знав, що вона все одно переконає його з’їсти, і він зʼїсть до останньої крихти.

Тому що Оля всі його вподобання у свекрухи випитала, а коли це сталося Микола Аркадійович і помітити не встиг.

Роздратувався він, коли вона йому вправи казала робити.

Свариться, а вона знай над душею стоїть. Два тижні масажистка приходила, а як десять сеансів минули, так Оля і заявила:

-Сама робитиму! Що ж я не зможу, чи що? А то так до можна й долежатися.

Пігулки хвилина в хвилину дає, із села трав привезла, відварами напуває, настоями. Тиск постійно міряє, записує.

Іноді сяде до нього, по руці погладить і зітхає:

-Розмовляти вам треба, а нема з ким. І я не той співрозмовник! Ви хоч набридайте мені, правильним словом повчить.

Микола Аркадійович гнівався, від Олі відвертався. А вона старий альбом притягла і давай пальцем тикати, мовляв, це хто, а це де. І не відстає, причепилася! Ніякої тактовності…

На ніч сини по черзі приїжджали – Оля додому їхала. Вранці приїжджала, коли вже домашніх відправить і домашні справи зробить.

Ось у цей час Микола Аркадійович від невістки і відпочивав, хоча складно, якщо кудись встати треба, а поруч немає нікого.

Зате тиша, ніхто каструлями не гримить і з вправами не чіпляється.

Що вже говорити сини іноді і про пігулки забували, ні про які трави і не йшлося. Розмовляли з ним мало – втомлювалися після роботи.

А потім Алла на роботі відпустку взяла, Оля на тиждень до своїх у село поїхала – город садити час прийшов.

Микола Аркадійович радів…

Та не тут то було! Алла першого дня сухо посміхнулася, нагріла суп, залишений Ольгою, погодувала його, уткнулася в журнал і почала робити позначки в блокноті.

Микола Аркадійович намагався розпитати невістку, що читає, над чим працює.

Але та вдала, ніби не розуміє його, хоча він недвозначно вказував на журнал.

Про масаж та вправи Алла «забула» незважаючи на те, що еспандер лежав на столику біля ліжка.

Обід, вечеря – все у неї за розкладом. А попросив чаю «зайвий» раз, приготувала з таким виглядом, ніби ласку зробила. І молока додала мало, і з цукром переборщила…

Увечері поїхала до того, як чоловік змінив її, мовляв, справи в мене ще є. Ідучи, навіть не запитала, чи треба йому щось. А він, між іншим, у туалет хотів, а йти одному важко. Довелося самому йти…

Микола Аркадійович намагався всередині себе виправдати невістку, але все ж таки не виходило.

Надто вже зневажливо поводила себе Алла. А йому хотілося турботи, якою оточувала його Наталя…

Ось уже з ким було добре: вона і вислухає, і нагодує смачно, і зайвого не говоритиме. Як же так вийшло, що вона пішла раніше за нього?

Через кілька днів старий зрозумів, що сумує за Ольгою.

Дивним чином, але її присутність робила будинок затишним. Дзвін посуду, гучний сміх, коли вона розмовляла по телефону, шипіння праски, коли вона прасувала постільну білизну, пісні, які вона незмінно співала під час приготування.

Все це звуки живого будинку. Алла приходила і найгучніше, що звучало – дзинькання мікрохвильової печі, коли вона гріла йому їжу – готувати вона не любила, тому варила одразу велику каструлю супу і годувала нею старого кілька днів.

Весь час сиділа в кріслі і шаруділа журналом, зрідка цікавлячись, чи не потрібно йому щось. Знехотя відволікалася від роботи, коли йому потрібно було у вбиральню.

Повернулась Оля, і старий навіть пустив сльозу радості, коли почув із коридору голосне:

-Микола Аркадійович, здрастуйте! Це я Оля!

Через кілька хвилин вона вже сіла поруч із ним, взяла за руку. Алла жодного разу цього не зробила, все сиділа у кріслі біля вікна.

-Ну, розказуйте. Як ви тут без мене?

Він від хвилювання щось відповів, але слова збилися в купу.

Вона поплескала його по руці.

-Все добре, все добре. Я варення із села привезла, смачне. Малинове! Тітка моя по секретному рецепту готує – смакота. Зараз із вами чайку поп’ємо, потім масаж я вам зроблю. На вулиці теплинь яка, бачили? Зараз на балконі все влаштую і погуляти вийдемо, пташок послухаємо.

Вона пішла на кухню, почулася метушня, заляскали шафки, зашумів чайник.

Жінка говорила вголос, згадуючи, де лежать трави, і сварячись, що все переставили абияк і чашки погано помили.

Так, Оля ніколи не була тихою, навколо неї завжди вирувало життя…

Через п’ятнадцять хвилин вона принесла Миколі Аркадійовичу чай з молоком, трохи засолодкий, як він любить.

Від чаю віддавало якоюсь любов’ю…

Вона неквапливо напоїла його чаєм, вприкуску з варенням.

Він заснув, а коли прокинувся, у кімнаті витав аромат котлет і бульйону.

Вперше після її від’їзду він поїв з апетитом. А потім вони пішли “гуляти” на балкон, слухали пташок.

І Оля розповідала, що знає про життя пташок, і не лише тих, що в місті живуть, а й про звички лісових розповіла.

Їй дід, у дитинстві багато розповідав. Жаль, що не особливо слухала, нарікала вона.

Хоч за звичкою Микола Аркадійович і хмурився, вередував, але серце його тануло від присутності невістки.

З кожним днем ​​розмовляти йому ставало складніше, пересуватися важче, але Оля була поруч, не нарікала.

А як у дітлахів навчальний рік скінчився, так і зовсім почала з ночівлею залишатися.

-Я тут потрібніша, – говорила вона.

Кілька разів сини залишалися, і Микола Аркадійович намагався пояснити Олексієві, як йому пощастило з дружиною, щоб беріг він її, а вона у боргу не залишиться, у скрутну годину не залишить.

Але не дуже в нього виходило. У думках все складно, а як рота розкриє, так взагалі нічого не виходить.

-Микола Аркадійович, я вам булочок напекла, м’яких з родзинками, – зайшла в квартиру Оля.

Старий підняв важкі повіки.

-Т-тато, – спробував він щось сказати.

-Зараз, Микола Аркадійович, руки помию і прийду. Ну як ви? Чайку поп’ємо?

-Т-тато… Я – т-тато…

-Не переживайте, Миколо Аркадійовичу, не переживайте. Щось незручно вам?

Замотав головою.

-Що хочете? Давайте я вам ручку з блокнотом дам, не поспішаючи, напишіть. Гаразд?

Він кивнув.

Старий закінчив, підсунув їй блокнот. А на ньому нерівними друкованими літерами виведено одне тільки слово:

«БАТЬКО».

Сльози пішли з очей. І в Олі, і в старого. Обняла вона його обережно, але міцно.

-Звичайно, тату! А як інакше? Це я тебе для вигляду по імені і по батькові називала, а в душі все одно татом кликала. Я ж знаю в душі, і ти любив мене, просто інша я, не така розумна… Але яка вродилася, вибач уже.

Старий старався щось сказати, а вона йому по руці тихенько плескає.

-Мовчи, знаю. Все знаю, не хвилюйся. Мені слів не треба, я ж серце слухаю, що мені слова? Тату…

Проплакалися обоє, заспокоїлися, жінка встала.

-Піду чаю нам зроблю. Трав’яний будеш, чи з молоком?

-М-мо-о…

-Зрозуміла, з молоком. Ну зараз поп’ємо. Діти трохи булочки не розтягли, ледве щось залишила. Але нам почаювати вистачить, тобі багато з борошна не можна, та й мені теж, – поплескала вона себе з боків і пішла на кухню.

Старий ліг на подушку і втомлено посміхнувся. Встиг. Встиг сказати їй те, що вже тиждень у собі тримав.

Як він, людина з двома вищими освітами, науковим ступенем і десятком опублікованих наукових праць, міг так помилятися в ній? Правильно Наталка казала – на інших людей тільки серцем треба дивитися…

А зараз йому й піти можна… Туди… До його Наталочки… Трохи боязко, звісно, але коли поряд така дочка, то будь-який шлях можна подолати. Навіть останній…