Ганна була найактивнішою дівчинкою у сільській школі. Її голос завжди чувся на перервах, вона була всюди першою, про всіх все знала.

Її батьки сміялися спочатку на такий характер доньки, але, коли прийшла пора юності, і до Ганни не стали підходити хлопці навіть на танцях, то задумалися і мати, і батько, і сама Ганна…

Ровесниці її вийшли заміж, багато хто вже народив дітей, а Ганна працювала в школі завгоспом і, як і раніше, чувся в коридорах її гучний владний голос.

Хлопця в неї так і не було.

Зовнішність наближалася до її характеру. Ганна завжди займалася у спортивних секціях, була сильною, з сильними руками і пресом, і пишалася своєю фізичною підготовкою.

– Ох, Ганночко, немає в тобі ніжності та жіночності, – почала говорити їй мати.

– Ось ти нарікаєш, що хлопці до тебе не підходять. Та як до тебе підійти, коли ти така сильна. Хлопці люблять слабких дівчат, а ти пішла в батька, не забувай, що ти дівчина.

– І що мені тепер прикидатися слабенькою та нерозумною?! – сердилась Ганна.

– Я завжди за себе вміла постояти, і що тут поганого?

– Ну і залишишся в дівках! Слухай, що мати тобі радить! – сварився до Ганну батько.

– Ось-ось, галасуйте обоє, нормально говорити не можете! Шум, гам! А я внуків няньчити хочу, – відповіла мати і зітхнула.

Ганна трохи гнівалася на матір, але з часом все частіше стала згадувати ці її слова і засмутилася. З її однолітків-холостяків у клуб ходили лише Павлик – механік з майстерні, та худенький Іванко-електрик. Вибір невеликий.

Ганна вирішила, що якщо заміж вона незабаром не вийде, то доведеться їй їхати в місто або до своєї тітки, де наречених більше буде. Але старою дівою вона точно залишатися не хотіла.

Влітку, коли її надії на щастя зовсім зникли, вона сказала директорові школи, що закінчить ремонт у класах, і швидше за все, на наступний навчальний рік поїде працювати в місто.

– Що ти, Ганно, та ти найбільш підходящий нам завгосп! Таких пошукати ще треба. Де я тобі заміну знайду? Опамʼятайся. Нікуди я тебе не пущу, подумай гарненько, не гарячкуй, – захвилювалася директорка.

Ганна у суботній теплий вечір пішла до клубу, більше не розважатись, а попрощатися зі знайомими дівчатами. Але її дівчаток чомусь цього вечора не було, хтось сказав, що вони поїхали до міста на весілля до знайомої.

Ганна сиділа в напівпорожній залі, слухала музику і їй було самотньо серед миготливих кольорових вогнів, як ніколи.

Вона уявила, що поїде з рідного села, і, можливо, вже ніколи не повернеться сюди, до матері та батька, до рідного дому. І як складеться на новому місці її доля, теж невідомо і які будуть люди її друзями?

Невідомість лякала. Сміливість тепер сховалася кудись глибоко, і страх майбутнього проник у серце, не даючи радіти завтрашньому дню.

Вона з пониклою головою сиділа біля самого входу, як раптом побачила Павлика, який дивився на неї. Він стояв майже поряд, а вона й не помітила, як він зайшов до зали. Коли музика стихла на хвилину, він кивнув їй і спитав:

– Ганно, ти чого? З тобою все гаразд?

Від його співчутливих слів у Ганни стрепенулося серце. Не звикла вона до жалю, адже вона сильна і горда. Вона вибігла з клубу і вирішила більше туди не повертатися.

Біля будівлі стояло кілька лавок. Ганна, щоб заспокоїтися, сіла на одну, що була в тіні кущів і зітхнула, щоб угамувати хвилювання.

Але за мить побачила біля себе Павлика. Він сів поруч. Вони мовчали. Ганна ще кілька разів зітхнула, а потім подивилася на Павлика.

– Ну ти чого? – запитала вона.

– Це ти чого? Сама не своя сьогодні… – відповів він і подивився їй у вічі.

– Образив хто, чи що? Ти скажи…

– Не сміши, Павлику, хто мене може образити? Це ж анекдот… – намагалася посміхнутися Ганна.

Він помовчав, ніби погоджуючись із нею, але потім несподівано сказав:

– Не скажи… Таких, як ти, можна дуже образити. От тільки ти вигляду не покажеш спочатку, а потім переживатимеш… А навіщо, скажи, завжди вдавати? Для кого показувати, що ти сильна, міцна, як дуб? І тебе не зламати, га? Навіщо?

Павлик говорив тихо, чітко і так проникливо, а потім почув те, що не готовий був почути.

Ганна схлипувала. Вона плакала! Сльози лилися по її щоках. Вона не намагалася витирати потоки сліз, а безпорадно сиділа, відвернувшись від доріжки, на якій могли з’явитися молоді парочки, що проходять на танці.

– Ганно, ти чого?! – Павлик взяв її за плечі і став гладити по голові як дитину.

– Тихо, тихо … Ти мене пробач, я, їй-Богу, не хотів… Бач як тебе пробрало. Вибач, Ганнусю, це я не подумавши сказав, але ж це і правда…

Він продовжував її гладити, вона притулилася до його грудей, не в змозі швидко заспокоїтися.

Сорочка від сліз Ганни промокла, а він усміхався і дихав ароматом її пухнастого волосся і хотів продовжити цю мить переваги над такою сильною дівчиною.

– Павлику, одружися зі мною… – раптом почув він тихе прохання.

– Ходімо звідси, я тебе проведу, Ганно, – сказав він, тримаючи її під руку.

– Ти розкажи, що сталося. Стане легше.

Вони йшли стежкою в сутінках, і Павлик подумав, що слова Ганни йому почулися. А вона вже не плакала, а міцно тримала його під руку і посміхалася.

– Ну, ось уже посміхаєшся? Та що з тобою?! – засміявся Павлик.

– Уявляєш, я ще не ходила з хлопцем під руку… Ось так, – відповіла вона.

– Ну і як? – запитав Павлик.

– Чудово! Так тепло й затишно, наче пливемо в одному човні, – вона притулилася до його плеча.

Тепло покотилося хвилями. Павлику, тихенькому хлопцю з паралельного класу, завжди подобалася Ганна, але підійти до неї він не смів.

Не тому, що Ганна була така жвава, а тому, що Павлик недооцінював себе.

– Ти щось говорила там, на лавці перед тим, як ми пішли? – спробував уточнити Павлик.

Ганна засміялася і нічого не відповіла.

– Та говорила ж… Згадай, – благаюче повторив Павлик.

– Хіба? – Ганни очі засяяли численними вогниками.

– Не пригадаю …

– То чому засмучена була? Скажеш, нарешті, що сталося? – він міцно тримав її руку і злегка пригортав до себе.

Ганна відчувала його серце. Вона подивилася на нього і прошепотіла:

– Який вечір сьогодні… Тепло. Дякую, що провів. Я ж хотіла було їхати завтра, Павлику. А відчуваю – не можу. Зараз не можу.

– Не їдь, Ганно… – прошепотів він у відповідь.

– Ти що? Навіщо? Не пущу…

Він тримав її руку біля самого серця і тепер воно стукало прямо їй у долоню голосно і наполегливо.

Ганна наблизилася до нього і він став цілувати її.

Майже годину вони сиділи на лавці біля будинку Ганни, цілувалися, не в змозі розлучитися…

Мати побачила з темної кімнати, що дочка сидить під вікном із кавалером.

– Не зрозумію з ким вона там висаджує так пізно, – прошепотіла вона чоловікові.

– Хто?

– Та Ганна наша… На лавці добру годину обіймаються, як солодка парочка. Невже закохалася дівка наша? Господи, благослови… Оце так поворот! – шепотіла мати, поглядаючи на вулицю.

Батько встав глянув у вікно й застиг від несподіванки.

– Досить тобі дивитися, – нарешті сказав він. – Посоромся вже. Нехай гуляють. Їхня справа. Сама потім скаже хто і що. – Дівка вся в мене. Таких люблять.

Ганна тихо зайшла до хати, намагаючись не галасувати. Вона шмигнула в ліжко і зітхнула. Але не одразу заснула. Нові почуття захопили її з голови до п’ят, вона ще довго крутилася, а потім згорнувшись калачиком, заснула як у дитинстві.

На наступному побаченні Павлик освідчився Ганні в коханні, а через тиждень зробив пропозицію.

– Ну ти даєш… – не могла повірити Ганна. – І ти стільки років мовчав? Я мало не поїхала, і могла б так і не дізнатися, що любиш, Павлику!

– Ну, як вийшло, так уже й вийшло, – засміявся Павлик.

– Нікуди б ти від мене не поділася. Я знайшов би тебе всюди. Повір. А тут ти розплакалася, і само собою все й вийшло. Тобі личать сльози, Ганно…

– Скажеш теж, – зніяковіла Ганна.

Він знову обіймав її, і вона танула від його рук та поцілунків.

Восени вони зіграли весілля, вразивши все село. Ніхто й подумати не міг, що така жвава дівчина вибере собі в чоловіки тихоню й мовчуна Павлика. Але пара була щасливою.

Сусіди та друзі дивувалися, як Ганна слухалася свого чоловіка, поважала його і буквально змінювалася на очах при його появі.

Її погляд ставав ніжним, запитальним і лагідним. А він говорив із нею завжди тихо, спокійно, ласкаво. І всім було видно і зрозуміло, що Павло та Ганна люблять один одного.

– Ну, наші й пара, – казала мати через роки.

– Повні протилежності! І все добре в них, і діти по черзі: і синок, і донька. Все як книжка пише. А мало не поїхала вона одного разу…

– Єдність протилежностей, – відповів батько.

– І на все воля Божа…

Він усміхався і тішився за улюблену дочку…

КІНЕЦЬ.