На роботу Оксана прийшла в засмучених почуттях, напередодні відбулося її розлучення з чоловіком. Колеги знали про все і побачивши, що вона сама не своя, якась розгублена, підбадьорювали її як могли:

– Оксано, ну що такого сталося, розлучилася з чоловіком? Нічого – не ти перша і не ти остання. Ти сильна і виростиш синів. А чоловік ще пошкодує. Ти головне не падай духом, – казала їй Катя, яка вже п’ять років теж у розлученні.

– Катя справу каже, – вставила своє Віра. – Вони ж чоловіки які, якщо бачать, що дружина після розлучення переживає, сама на себе не схожа, радіють, типу без мене зовсім їй погано. А якщо бачать колишню доглянуту, веселу – їм тоді стає погано.Так що Оксано, тримай ніс вище і все буде окей!

Оксана погоджувалася з колегами, але в душі таки думала:

– Їм добре говорити збоку, а як мені з двома хлопцями жити на одну зарплату, тим більше вони люблять батька. Потрібно якось звикати.

Із чоловіком Оксана розлучилася після десяти років сімейного життя. Якось Андрій прийшов з роботи та повідомив:

– Я йду від тебе до іншої жінки. Нема в нас з тобою сім’ї, не люблю тебе. Щось сталося, розлюбив.

– Напевно молоденьку знайшов, от і потягнуло тебе туди, ти такий же негідник, як і багато чоловіків.

– Ні не до молодої, йду до жінки з двома дітьми.

– Ну правильно, своїх дітей кидаєш, а чужих виховуватимеш. Щасливої дороги, більше не повертайся, не сподівайся, що прийму. Не пробачу,— намагаючись якомога спокійніше говорила дружина, а сама думала,— не побачить він моїх сліз, зрадник.

Сльози були потім, коли він зачинив двері й пішов із речами. Коли трохи заспокоїлася, думала:

– Як же так? Мій чоловік пішов до жінки з двома дітьми, від якої теж пішов чоловік до іншої. Просто дивно, як все виходить, виявляється ми всі в рівному становищі. Але та, до якої пішов Андрій, мала розуміти, як це важко залишатися з двома дітьми однією. І її це не зупинило, хоч і сама була в такому ж становищі. У мене в голові не вкладається, навіщо їй треба було руйнувати чужу родину. Невже не було вільних чоловіків? Адже тепер живемо в одному районі і діти часто зустрічають Андрія.

Оксані ніколи було думати про себе, сидіти і плакати, треба було дбати про синів. Їхній батько як пішов, так жодного разу не подзвонив їм і не поцікавився, як вони без нього. А вона не знала, що сказати дітям. Якось вони зустріли його на вулиці, підбігли:

– Тату, тату, – а ввечері чекали його додому.

Оксана довго з ними розмовляла того вечора, відволікала їх від думок про батька, але вони все одно на нього чекали. Оксана не витримали і наступного дня вона зателефонувала колишньому:

– Ти хоч дітей відвідав би чи погуляв би з ними. Якщо не хочеш мене бачити, я їх відправлю погуляти з тобою. Адже ти розлучився зі мною, а не з дітьми. Можеш після школи зустріти їх, діти не винні, що ти знайшов іншу, як мені все це їм пояснити?

Але Андрій терпляче вислухав і нічого не відповів, відключився. Тоді Оксана остаточно зрозуміла, що діти йому не потрібні. Ішов час. Діти з часом звикли жити без батька, вже не згадували про нього, і навіть якщо зустрічали на вулиці, проходили повз.

Звичайно, Оксана старалася і відволікала дітей. Як тільки був вільний час у вихідні з ними йшла кудись. У парк, кінотеатр, на дитячі виставки. У холодні дні сиділи вдома, вона бачила, що діти сумують, тоді вона займала їх чимось. Могли разом щось пекти. Вона їм давала готове тісто і казала:

– Робіть, що хочете, ось що спаде на думку.

І хлопчаки старалися, робили різних звірят, кубики, кульки. А потім, коли це все випікалося, вишукували свої «твори мистецтва» та їли, пригощаючи маму та один одного. Важко було Оксані, прикро за дітей, але треба було жити та виховувати синів. Добре хоч у школі вчилися нормально і не бідували, вчителі ніколи на них не скаржилися, а навпаки нахвалювали на батьківських зборах.

Якось взимку Оксана поспішала з роботи додому і неподалік від будинку не втрималась на ногах. У той самий момент підбіг якийсь чоловік і допоміг їй підвестися. Вона бачила, що він вискочив із машини, що стояла. Пакет із продуктами лежав осторонь, але не порвався. Він підняв його і простягнув Оксані.

– Добрий вечір, – сказав він дружелюбно.

– Ну який же добрий, якщо зі мною таке сталося, – сказала невдоволено вона, але вчасно схаменулась і відповіла гранично ввічливо. – Дякую вам.

Чоловік, мабуть розуміючи, що їй важко, побачив, що вона скривилася і потерла ногу.

– Може допомогти, що з ногою?

– Не знаю, але начебто все нормально, головне що нічого серйозного не сталося. Трохи неприємно ступати, але думаю пройде.

– Може вас підвезти, – не вгамовувався чоловік. – Та не соромтеся ви. Мене звати Ігор. Я тут виявився випадково, а може й ні, мабуть, знав, що з вами тут біда станеться, – намагався він жартувати.

Оксана трохи посміхнулася:

– Ні, дякую, он мій будинок, я тут живу, так що дійду. Не турбуйтесь, Ігор, а я – Оксана. До побачення.

Вона йшла до будинку важко ступаючи на ногу, а Ігор дивився услід, поки вона не зникла в під’їзді.

Через два дні Оксана поверталася з роботи і знову побачила Ігоря. Той стояв неподалік її під’їзду з букетом і посміхався.

– Сьогодні, сподіваюся добрий вечір, Оксано?

– Добрий, сьогодні добрий, – усміхалася вона.

– Тоді це вам, – він простяг їй букет.

– Дякую, звичайно, але з якого приводу?

– А ні з якого, просто так для настрою. Щось я скучив і вирішив зустріти, не дай Боже раптом знадобилася б знову моя допомога, це я так подумав і зустрів вас.

– Дякую, але як бачите, сьогодні я нормально йду, – сміялася Оксана.

Слово за слово розмовляли, і Ігор запросив її до кафе.

– Сьогодні не можу, Ігоре. Мої хлопчики вдома і не в курсі, що я можу затриматися, перенесемо на завтра. У мене два сини, якщо що… отож подумайте…

– Добре, давайте завтра. Я зустріну вас після роботи, де ви працюєте? І попередьте своїх хлопців, що затримаєтеся, я все розумію… У мене своїх двоє… було…

Наступного дня у кафе він розповів про себе.

– У нас була сім’я, дружина та два сини. Дружина з синами поїхала до села на вихідні, а я не зміг, працював якраз у ці дні допізна, треба було закінчити проект. Дружина з хлопчиками поверталася з села з сусідом, який жив там у селі з моєю матір’ю. Якраз була хуртовина, слизько, і сталася біда… Це було шість років тому. З того часу живу один, – закінчив на сумній ноті Ігор.

– Ой скільки ж тобі довелося пережити, втратити разом всю сім’ю. Як я тобі співчуваю. Вибач, що довелося заново тобі пережити таке.

– Все добре. Я вже змирився. Важко було перші три роки, не міг знайти себе, просто хочеться вже мені дружну сім’ю. А це дуже складно знайти…

– А я думала в мене біда, що чоловік пішов до іншої, а тут таке…

Оксана перейнялася співчуттям до Ігоря, вона переживала так, ніби сама була на його місці і все говорила про себе: «Господи, хай усі будуть живі та здорові».

Зустрічалися деякий час і Ігор зрозумів, що Оксана та її сини допоможуть йому знайти сім’ю. Сини Оксани добре прийняли його, вечорами сиділи з ним і він навіть не встигав перекинутися з нею словами, діти повністю заволоділи ним. А йому подобалося, Оксані також. Вона з розчуленням дивилася, як діти скучили за чоловічим спілкуванням і з радістю грали і ділилися новинами та своїми хлоп’ячими справами з Ігорем.

Настав час, і Ігор запропонував Оксані вийти за нього заміж. Чесно кажучи, вона вже чекала на це, вже не могла обходитися без нього.

– Звичайно, любий, я згодна і вийду із задоволенням за тебе, – раділа вона, а Ігор теж світився від щастя.

Ішов час, вони звикли жити своєю дружньою родиною, засмучувало те, що Оксана не могла народити дитину. Але до її синів чоловік ставився як до своїх.

Колегам своїм розповідала:

– Мені зараз здається, що ми все життя жили разом. Начебто не було в моєму житті колишнього чоловіка, навіть іноді здається, що й діти від Ігоря.

Пройшло кілька років і дивовижна справа, зателефонував колишній чоловік через стільки часу. Він знав, що Оксана заміжня, інша сім’я, бачив їх кілька разів з Ігорем. Бачив і одну, на ній було написано, що вона щаслива і це щастя прямо хлюпоче через край

Ксенія відповіла, а колишній запропонував розпочати все спочатку. Вона засміялася і відповіла:

– Після того, як я скинула з себе весь смуток, переживання за дітей, заспокоїлася і мої очі заблищали від щастя, ти думаєш, що я до тебе повернуся. Та я навіть забула, що ти існуєш десь. Я щаслива, як ніколи, з Ігорем у нас справжня родина. Ми давно відвикли від тебе, навіть діти не згадують про тебе, називають Ігоря татом, він заслужив на їхнє кохання. Ти нам не потрібний! І ти для нас ніхто і не дзвони.

– Але мені погано без вас і… – почав говорити Андрій.

– Зате нам добре, прощай!

Можливо, якби він кілька років тому зателефонував, вона зраділа б його дзвінку, але не зараз. Вона згадала, як їй казали колеги, що деякі чоловіки, коли бачать, що колишня дружина не переживає і щаслива без нього, не можуть на це спокійно дивитися. А деякі хоч і розлучилися, але все одно колишніх дружин вважають своїми. Вони не думають, що їхнє місце займе хтось і колишні дружини теж комусь потрібні.

КІНЕЦЬ.