Якось увечері Катя відкрила сторінку чоловіка в соцмережі. Ненароком. Просто переплутала закладку на комп’ютері.

Хотіла закрити, але раптом побачила, що до Олега в друзі проситься Мері Петтерс.

«Дивно, – подумала жінка.

– Хто б це міг бути? Може, помилилися?

Знаючи, що у друзі Олег приймає лише тих, кого знає у житті, Катя відхилила запит. Навіщо? Та якось машинально вийшло.

Чоловіку про це вона, зрозуміло, не сказала. Розуміла, що це йому не сподобається. Крім того, була впевнена, що він нічого не помітить: до соцмереж Олег заходив рідко: так, інформацію перевірити.

Ось начебто нісенітниця, але осад залишився.

За кілька днів Катя зайшла на сторінку чоловіка вже цілком свідомо. Перевірити хотіла, чи не з’явилася ця Мері знову.

Відкривши сторінку, Катя побачила знайомий запит. Ось тут вона дуже напружилася.

Хто така ця Мері? Чому так наполегливо хоче потрапити до Олега у друзі? Може він знає цю жінку? Раптом вони давно знайомі чи навіть зустрічаються?

Словом, накрутила себе Катя. І вирішила все з’ясувати.

Запитання: як?

Цього разу відхиляти запит вона не стала, а ось на сторінку цієї Мері зайшла. Проте, на неї чекало велике розчарування: сторінка була закритою, інформацію могли подивитися лише друзі.

«Добре, почекаю, – подумала Катя.

– Подивлюся, як Олег відреагує на заявку у друзі».

Тепер Катя щодня перевіряла: чи прийняв Олег незнайомку в друзі чи ні. А він, як на зло, не приймав. Більше того: взагалі не сідав за комп’ютер. Катя навіть ображалася: вона тут переживає і не витримує від цікавості, а чоловік так спокійно поводиться. Був момент, коли Катя сама мало не запропонувала Олегу заглянути до соцмережі.

Ситуація вирішилася несподівано.

Якось увечері до подружжя прийшла Ірина – однокласниця Олега. Вона жила по-сусідству і часто забігала в гості. Каті Іра подобалася: весела, легка у спілкуванні. Іра працювала вчителькою, днювала та ночувала в школі, могла годинами говорити про своїх учнів. Особисте життя в неї поки не склалося, але Ірина не сумувала. Жартувала, що її обранець ще не народився.

– Привіт вашій родині! – почала Ірина з порога.

– А я по справі.

– А без справи ніяк? – Олег вже допомагав гості зняти пальто.

– Ніяк. Канікули скінчилися, другий семестр почавсч, коротше: і тепер спокій нам тільки сниться!

– Що, навіть чаю не поп’єш?

– Наливай! – Ірина впевнено пройшла на кухню.

– Ну, новину чув?

– Яку новину? – Запитав Олег.

– Марія Бондаренко з’явилася!

– Та ну… Де ж вона пропадала стільки років?

– Не повіриш: вона була в Америці!

– Де?!

– В Америці!

– І як її туди занесло?

– Коротше: історія така: після розлучення вона влаштувалася на роботу до квіткового магазину. Ну, ти пам’ятаєш: заміж вона вискочила рано, за якогось бізнесмена. Адже Марія, хоч і вчилася так собі, але була найкрасивішою в класі. Так ось. Чоловік ревнував її сильно, нічого не дозволяв.

Вона й подала на розлучення. Він її залишив без нічого, навіть сина не пошкодував. А освіту вона здобути не встигла. От і пішла квіти продавати. І одного разу до неї в магазин зайшов іноземець. Далі все просто. Побачив. Закохався. Одружився. Вивіз. У них вже спільна дочка зростає. Зараз вони у Києві. У нього там якісь справи.

– Звідки ти це все знаєш?

– Марія мене в соцмережі знайшла. Я спочатку не зрозуміла, хто це до мене в друзі напрошується: така собі Мері Петтерс (у цей момент Катя мало не застигла від несподіванки), а потім придивилася до фото – а це Бондаренко Марія! Просто прізвище інше та ім’я. Списалися з нею, вона все розповіла.

– Нічого собі… Хто б міг подумати, – Олег справді був здивований, – цікаво, яка вона зараз?

– Ось! Це якраз і є справа, через яку я прийшла. Вона приїде на вечір!

– Невже? – здивувався Олег.

– Ти маєш обов’язково її сфоткати. Бажано у різних ракурсах, – сказала Ірина.

– Навіщо? – не зрозумів Олег. – Сама сфоткаєш.

– Я на вечір не піду.

Ірина сказала це твердо, впевнено, навіть весело, але в очах промайнув якийсь смуток.

– З чого раптом? – Олег навіть розгубився, – десять років не бачились, а ти не підеш?

– Розумієш, Олег, я й так усе про них знаю. І про те, чого досягли в житті, і про те, скільки дітей народили, і про розлучення. А в мене цього нічого немає. І відповідати на запитання я не маю жодного бажання.

– Тю, знайшла за що переживати! – На обличчі Олега було здивування, – кому яке діло, як ти живеш? І потім: ти ж учителька. Шанована професія.

– Не сміши мене, друже мій, – Ірина і справді розсміялася, – сьогодні всі вважають, що в учителі йдуть тільки невдахи. І поняття «стара діва» ніхто не скасовував. Так що я не принесу задоволення улюбленим однокласницям потішити своє самолюбство, дивлячись на мене «нещасну».

– А ти зла… Я не знав.

– Я не зла. Просто ти, Олег, – чоловік, і нічого не знаєш про світ дівчаток. Ти навіть не уявляєш, на що вони здатні. Коротше: зробиш фото?

– Я, може, сам не піду…

– Чому?

– Мені, звичайно, цікаво на Марію подивитися, але, чесно кажучи, я не хочу з нею зустрітися.

– Чому? – Запитала Катя – вона уважно слухала розмову друзів дитинства.

Олег з Іриною переглянулися.

– Та вона у старших класах була закохана в Олега! – видала Ірина. – Ось він і переживає, що в неї колишні почуття прокинуться.

– Це правда? – Катя уважно подивилася на чоловіка.

– Майже. Я тоді не знав, куди від неї подітися.

– Тоді давай разом підемо, – запропонувала Катя.

– Катю, ну навіщо тобі це? – Заступилася за однокласника Ірина. – Скажуть, що Олег без дружини нікуди, ще й підкаблучником назвуть … Наші можуть.

– Тоді я не розумію, – Катя знизала плечима. – Навіщо зустрічатися з людьми, від яких ви чекаєте лише негативних реакцій? Лише тому, що колись навчалися в одному класі? Ви ж ні з ким особливо не спілкуєтесь. Я принаймні нікого з ваших однокласників не знаю. Адже ми вже не перший рік разом…

– А знаєш, Катю, ти маєш рацію, – Олег обійняв дружину. – Нікуди я не піду. Давайте своє власне свято влаштуємо. Ти як, Ірино?

– Я? А давайте! Навіщо мені ці фотографії? Марія ніколи моєю подругою не була … Зрештою, в інтернеті подивимося: хтось та викладе.

– От і домовилися, – Олег посміхнувся, – ну що, а тепер по чашці чаю?

На вечір Олег та Ірина не пішли…

Ніхто їх і не шукав.

Марія Бондаренко в гості не зайшла, але звістку Олегу передала. По телефону. Попросила у когось номер та написала повідомлення:

«Якщо хочеш познайомитися із сином, дзвони. Марійка”.

Прочитавши це, Олег застиг: «Який син? І до чого тут він?»

І тут чоловік згадав, як на випускному, сам не розуміючи навіщо, він ощасливив Марію, яка так наполегливо його домагалася. Ощасливив. Пожалкував про це. І наступного дня благополучно забув.

А Марія за кілька місяців заміж вискочила за свого бізнесмена. Виходить… вона вагітна була? То, може, тому чоловік і ревнував так? Ні, не може бути! І що тепер із усім цим робити?

Кілька днів Олег ходив сам не свій. Розумів: треба про все розповісти Каті, адже Марія може заявитись…

Вислухавши чоловіка, Катя розреготалася:

– Я так і знала! Зразу відчула: щось не так!

– Ти про що? – Здивувався її реакції Олег.

– Та вона неодноразово намагалася з тобою зв’язатися! Я випадково дізналася.

І Катя розповіла чоловікові, як ненароком зайшла на його сторінку…

Олег ніяк не відреагував на її зізнання. Його хвилювало зовсім інше:

– Що робитимемо, дружино? Сподіваюся, ти розумієш, що все це було дуже давно, і не станеш мене ревнувати.

– Ревнувати не буду, але ситуація дуже неприємна.

– Це зрозуміло. А раптом цей хлопчик і справді мій син?

– Треба дізнатися напевно. Зробити тест. Дочекатися, доки вона оголосить, чого хоче. Тоді й вирішуватимемо, що робити.

– А якщо не оголосить?

— Але ж вона навіщось повідомила тебе про сина. Значить, чогось хоче.

– Може, подзвонити їй, щоби все це прискорити? А то я почуваюся якимось негідником.

– Ну і даремно. Ти нічого не знав, вона нічого не сказала, стільки років ховала. Який ти негідник? А взагалі – дзвони. Прямо зараз. Навіщо марно переживати?

І Олег подзвонив…

Марія нічого не просила, ні в чому не звинувачувала. Сказала лише, що син все знає та мріє познайомитись із батьком. І про тест на батьківство сказала. Мовляв, не проти його зробити, якщо Олег в чомусь сумнівається.

— Мені треба подумати, порадитися з дружиною, — відповів Олег і поклав слухавку.

Він запитливо подивився на Катю:

– Все чула?

– Чула…

– Що скажеш?

– Не знаю… Скільки хлопчику зараз? Десять? Не розумію, навіщо вона все йому розповіла, адже у неї, наскільки я зрозуміла, є чоловік, у хлопця – вітчим. А тут новий тато…

– Який тато? – раптом не витримав Олег. – Навіщо мені все це? Жив собі спокійно та на тобі! Дитину любити треба, а я заздалегідь не можу цього йому дати!

– Це занадто, Олег. Тебе просто сама ситуація напружує. І знаєш що? Я залишила б усе, як є. Думаю, що Марія ця теж нічого міняти не збирається. Просто хоче тобі неприємно зробити. Поквитатися. Ну сам подумай: для чого ця смс-ка, нав’язування почуття провини: син мріє з батьком познайомитися…

А де син?

Вона його привезла? Нехай просто зараз приїжджають.

Впевнена: вона не поїде! Не здивуюсь, якщо й хлопчика тут немає. Дзвони! Клич у гості! Перевіримо.

Олег знову набрав номер Марії:

– Я подумав. Давайте зустрінемося прямо сьогодні. В нас. Ти готова?

– Ні. Сьогодні не вийде. Я приїхала сама.

– Хлопчик тут?

– Ні. Він вдома. З бабусею.

– Ти ж сказала…

– Я думала, що ти погодишся приїхати до нас… Я зроблю візу…

– Нікуди я не поїду, Марія. І ти мені більше ніколи не пиши, і не дзвони…

Олег поклав слухавку.

– Ну от, що я й казала, – сказала Катя, – схоже й тест робити не доведеться…

Катя мала рацію.

Котрий рік від Марії немає жодних повідомлень. Схоже, вона зрозуміла, що фокус не вдався.

Натомість Олег та Катя після тієї історії зблизилися ще більше.

І навіть чекають на поповнення в сімействі, на що не наважувалися дуже довго.

КІНЕЦЬ.