У нас немає дітей – я бездітна. Чоловік знав про це і прийняв мене такою, як я є. Відсутність дітей не стала перешкодою до щастя в нашому шлюбі. Ми працювали, каталися на лижах, ходили на концерти. Завели собаку, вихованням якої займалися.

Відсутність дітей для мене – дуже болюча тема. І кожен раз, при зустрічі зі свекрухою, вона не пропускала можливість познущатися з мене.

– Ну що, коли у мене вже онуки з’являться? Ой, вибач, забула, що ніколи! – скалилася Тамара Володимирівна, мама мого чоловіка.

На своє житло ми збирали близько семи років, але накопиченої суми було недостатньо. Тоді свекруха дала нам гроші.

– Просто так, від чистого серця. Я хочу, щоб мій син був щасливий, – сказала Тамара Володимирівна і додала нам сто п’ятдесят тисяч гривень на покупку квартири.

Мені в безкорисливість свекрухи не вірилося, я очікувала походів у наш будинок і контролю за всіма сферами нашого життя, але, на подив, Тамара Володимирівна просто забула про наше існування.

Все частіше чоловік став пропадати у своєї матері. А я проводила вечори вдвох з собакою.

Свої постійні відлучки чоловік пояснював, що звалилося на нього понаднормової роботою або посиденьками з друзями. Я вірила, точніше – хотіла вірити, що він говорить правду, але в глибині душі знала – вся справа в іншій жінці.

Про існування дитини у чоловіка я дізналася випадково – сестра гуляла з дітьми в міському парку і побачила там мого чоловіка в компанії сина, жінки і Тамари Володимирівни.

Я зателефонувала чоловікові, він збрехав:

– Дорога, я у відрядженні, прости що не попередив, терміново викликали.

Я зібралася, поїхала в парк, знайшла там щасливе сімейство, і дізналася там багато цікавого.

У той час, поки ми облаштовували наш побут в купленій квартирі і намагалися подружитися з сусідами, свекруха чекала народження довгоочікуваного онука.

Вона домовилася з сусідкою, яка з дитинства була закохана в мого чоловіка, і запропонувала чоловікові гроші в обмін на внука. Чоловік, втомлений на всьому економити і оплачувати орендоване житло, погодився.

– Я домоглася свого, у мого сина є дитина. – з видом переможниці зверхньо подивилася на мене свекруха.

В ту мить мій світ розпався на частини. Чоловік покликав мене поговорити. Переминаючись з ноги на ногу, він, ховаючи очі, повідомив мені:

– Я давно хотів тобі сказати. Прости мене. Я дуже люблю свого сина і не хочу, щоб він ріс без батька. Ти повинна мене зрозуміти. Я не буду претендувати на квартиру, нехай це буде хоч невеликою моральною компенсацією.

Він розвернувся і пішов до хлопчика, який радісно біг йому на зустріч.

Чоловік стримав слово – квартира йому була не потрібна. А ось Тамара Володимирівна пішла до суду з папірцем про переказ грошей на рахунок продавця, і тепер ми з нею судимося.

Мало їй було позбавити мене чоловіка, вона хоче відібрати у мене і житло. Ненавиджу її.

КІНЕЦЬ.