Закарпатки люблять хвалитися своїми кулінарними талантами. У нас бути хорошою господинею модно. Новими стравами наші шіковні жони особливо люблять дивувати гостей. А родину часто загодовують якщо не до смeрті в прямому значенні слова, то до хвoроб точно.

Отже, своєю історію про куховарство та хвoроби поділилася ужгородка Таміла Майор.

Я виросла і виховувалася в угорській родині. Моя мама дуже добре готувала. Батько дуже любив м’ясні страви, тож мама всіляко догоджала йому – ми їли різні наїдки зі свинини тричі на добу. Мене виховували так, що дружина передусім повинна нагодувати чоловіка, дітей, рідних, усе інше – другорядне.

Тож коли я вийшла заміж, жила за цим принципом. Готувати я також навчилася добре. Досі немає такої неділі, аби на обід у хаті не було курячого бульйону, голубців, відбивних, котлет та ще хоч трьох видів гарячих страв.

Більше того, чоловікові їжу я подаю на стіл із точністю до хвилини. Інакше він нервує, сердиться і каже, що я – неточна, не вмію планувати час, адже поїсти для нього – свята річ.

Та мова не про це.

Мала я подругу, яка одночасно була моєю сусідкою.

Виросла вона у Воловецькому районі у бідній багатодітній родині. Коли їй було 8 років, пoмeрла мати, тож вона та ще два старші брати та три молодші сестри залишилися фактично сиротами. Батько через рік одружився, нова дружина народила ще двох дітей. Чужих не любила, нічого не вчила, вони були постійно голодними.

Тож Оксана готувати так і не навчилась. У 18 років, ще студенткою, вона вийшла заміж і переїхала жити до чоловіка в Ужгород. Він працював у поліції і приносив додому на ті часи справжні делікатеси. Але біда, бо дружина нічого з них не могла зготувати.

Так прожили вони 8 років. Вона народила двох синів. А далі трапилось непередбачуване… але для мене – цілком логічне. Василь знайшов собі коханку і невдовзі розлучився з Оксаною і пішов жити до іншої жінки. Згодом я дізналася, що Ірина – кухар. І тут усе стало на свої місця. Я розуміла, що чоловік хоче смачно поїсти, а з моєю сусідкою такої можливості в нього не було.

Якось до мене на релігійне свято Оксана прийшла в гості з дітьми. Вони їли так, ніби тиждень сиділи голодними. У мене стискалося серце, коли дивилася на тих хлопчиків, як вони жадібно ковтали котлети і як набивали роти тістечками.

Я думала, що Оксана мене похвалить, що я добра господиня, що так багато всього в мене на столі і яке все смачне… та, на мій подив вона сказала зовсім інше.

«Діти, вгамуйтеся вже. Не їжте стільки! – суворо скомандувала вона синам.

– Вам потім погано буде, доведеться в аптеку йти».

«Яка скупа, – подумала я про себе і спитала сусідку, чому вона забороняє хлопчикам їсти, адже вдома вони таке навіть не бачать.

«Дивись, – задумливо почала говорити Оксана.

– Ти півжиття проводиш на кухні. Ти постійно вариш, у тебе справді смачно виходить. Але подивись на себе. Ти завжди хвoра, тебе постійно щось бoлить. Хіба це нормально? Якби твоя їжа була такою здоровою, ти б не хвoріла. А я дітям вранці кашку нараю, на обід салатик зроблю, на вечерю картопельку спечу – і ми чудово почуваємося».

Я закипіла. Не могла стриматись і випалила їй все, що думала, обізвала її нездарою, поганою мамою, нікудишньою господинею і пригадала, що чоловік від неї пішов саме через те, що хотів їсти нормальну їжу, а був він дійсно хорошою людиною, бо після розлучення залишив їй хату, постійно давав гроші на дітей, навіть возив їх на море щоліта, ні в чому не відмовляв синам.

Після цього випадку ми не розмовляли років 10. Зараз спілкуємось, але дружби колишньої, звісно, немає.

Відтоді пройшло років 20. Хлопці в Оксани повиростали, одружилися і вже давно мають свої родини. Вона ж так і залишилася одна. Проте в неї напрочуд справді міцне здоров’я. Я завжди думала, що через те, що вона жила серед лісу, що, як кажуть на Закарпатті, бідована, тож і більш винослива.

Але нещодавно я замислилась над сказаним нею.

Справді, відколи себе пам’ятаю, мене завжди щось бoлить, я постійно приймаю лiки. Останнім часом нездужати почав і чоловік. У нього проблема з серцем та судинами. Якось лікарка на прийомі порадила змінити раціон, коли дізналася, що ми вживаємо багато гострої, жирної, смаженої їжі, борошняних та м’ясних виробів.

Тоді я пригадала Оксанині каші. Довелося перейти на них і самій. Але ж вони для мене були такими несмачними, що я ледве витримала два місяці. Потім ми знову повернулися до попереднього раціону – і знову почали хвoріти.

Тепер я розумію, що справді все через їжу. Але я так люблю м’ясо, що відмовитись від нього мені непросто. Однак, щоб бути здоровою, рано чи пізно на такий крок доведеться піти. Розумію, що його корисність насправді сильно перебільшена, адже навіть вчені тепер доводять, що саме воно стає причиною виникнення багатьох захвoрювань.

Тож чи дійсно так важливо добре готувати у традиційному значенні? Адже здоров’я як-не-як – це найбільший скарб людини. Тож любов до рідних насправді полягає не в їхньому загодовуванні, а в тому, аби готувати їм правильну їжу.

КІНЕЦЬ.