У мене завжди були напружені стосунки з батьками. Через рік після мого народження мама з татом розлучилися і невдовзі в родину прийшов вітчим.

Мій біологічний батько нічим не допомагав мамі, а вона завжди злилася і докоряла мені мовляв, ось: “молодість я собі зіпсувала, краще б вчитися пішла, ніж тебе на світ привела”.

Я була дитиною активною та непосидючою, чим ще більше дратувала свою маму. Вона не любила мене. У разі якихось витівок, вона мене не жаліла, від слова зовсім.

А коли мені виповнилося 6 років, то народився брат, який повністю перетягнув всю увагу на себе. Я перестала існувати, і тільки допомагала батькам у всьому.

Принеси, зроби, помий, приготуй… це все, що я чула від мами. Я не могла пожалітися мамі, оскільки їй це було нецікаво.

Тепер в неї є син, якого вона любить і нарешті гідний чоловік. (Не те що, мій батько). А я “помилка молодості”, яку, за її словами, вона вже не може виправити.

Росла я в нелюбові. Вітчиму до мене не було ніякого діла, а мати завжди наказувала, за погані оцінки, за те що загубила парасольку, розбила тарілку.

У віці 16 років, я зрозуміла, що мої батьки швидше вороги для мене, ніж друзі. А після слів матері: “Швидше б ти виросла і пішла з дому” я і почала розуміти, що життя мені тут не буде.

Якось ввечері мама сказала, щоб я шукала собі чоловіка з житлом, і на майно навіть не розраховувала, бо воно залишиться брату. Він чоловік. Йому треба.

Напруга між мною і мамою з кожним роком все росла і росла. Я була зайвою в їх родині, і всіх дратувала лише своєю присутністю.

Після чергових сліз, у 18 років я пішла з дому. В той час я вчилася, тож потрібно було платити комірне та за навчання. Я влаштувалася на роботу в магазин, працювала вночі касиром, а зранку їхала в університет.

В мене було важке життя. Так тривало 4 роки. За цей час я не підтримувала зв’язок зі своєю родиною. Не дзвонила і не відповідала на їх дзвінки. (хоч і дзвонили вони лише раз в рік. В день мого народження).

Далі я закінчила навчання і влаштувалася на роботу за спеціальністю. Оскільки з дому я пішла з пакунком речей, то питання відсутності житла, з часом ставало все гостріше і гостріше.

Я витратила 8 років, щоб заробити на власну однокімнатну квартиру на околиці міста. І нарешті я придбала таке омріяне житло.

Ще за 2 роки я зробила ремонт і зовсім нещодавно переїхала до себе додому, після 10 річного поневіряння по світу. Дітей у мене немає і заміж я не виходила, бо розуміла, що зараз це не на часі.

Я ледь сама виживала, а дитина і того б забрала останній мій спокій.

Зараз моє життя більш-менш стабільне. Я маю гідну роботу, власне житло, чоловіка, і можливо після нашої Перемоги, ми будемо планувати дитинку.

Але ось нещодавно дзвонила мама, запитала, як справи, і чи не хочу я помиритися. Каже, що дуже винна і хоче попросити пробачення.

Я відповіла на дзвінок, проте сказала, що не треба мені її пробачення, і її не треба. Я пригадала своє важке дитинство і юність, пригадала свою молодість, 10 років цілодобової роботи, щоб заробити копійку, пригадала свою спустошену душу.  Та сказала, що не хочу підтримувати зв’язок, що тепер я навчилася жити без неї. Я прийняла свою долю і гідно несу свій хрест.

Мама відповіла, що я ще молода і прийде час, коли я пошкодую про своє ставлення до неї. Що я невдячна донька, і можливо колись, я змінюся…

Часом я відчуваю себе винною, але зараз моя образа не дає мені піти мамі назустріч. Та і їй це не дуже треба…

Джерело