Після nомuнок за мамою, я не хотіла нікого бачити, тому побігла в ліс. І раптом в темряві зустріла Миколу з сокuрою
Змалку я була нікому не потрібна. Інші діти глузували з мене.
Адже мама мене народила без тата. А тоді в селі такого не розуміли.
Тепер згадую, що однолітки надто жорстокі були. Це назавжди залишило відбиток на моєму серці.
Я ніколи не мала кавалерів. А дружила зі мною лише одна Віра. Тепер розумію, що я їй була потрібна лише для того, аби сяяти на моєму фоні. Вона ж була дуже гарна. Щодня з іншим кавалером на побачення ходила.
Одного з таких, Петра, мені запропонувала:
– Я Петра ніколи не оберу, він не серйозний. Хочеш, тобі його віддам?
– Як це? Він тебе любить.
– Ну, мене він не матиме. А тобі подобається? Я з ним поговорю і влаштую вам побачення.
Вона це так говорила, наче й справді намагається щиро мені допомогти.
А Петро мені подобався, того я зраділа.
До того побачення тиждень готувалась. Нарядилась, гарна була, як ніколи. І пішла до сільського клубу, де мав на мене чекати кавалер.
Приходжу, а там ціла компанія.
І всі регочуть з мене. А серед них і Віра. Петро раптом сказав:
– О, прийшла. Повірила, що я з нею піду!
Всі знову зареготали. А я пішла світ за очі. А вдома довго плакала. Лишень ненька мене втішала. Відтоді я взагалі ні з ким з молоді не спілкувалась. Увесь час з мамою була. Разом ми працювали, разом розважалися. Вона мене навчила шити. Я вигадувала сучасні моделі, підшукувала їх в журналах і ми відшивали костюми. Скоро до нашого дому черга місцевих жіночок була.
Мені здавалося, що я щаслива. Та раптом в наш дім завітала біда.
Раптово від інсульту померла моя мама, єдина на світі рідна мені душа.
Тієї миті мені здавалося, що життя більше немає сенсу. Я не хотіла ні з ким розмовляти, а ті люди, які приходили попрощатися, здавалися такими фальшивими зі своїми співчуттями. Після похорону я не витримала. Побігла від усіх у ліс.
Було вже зовсім темно.
Коли я побачила в гущавині Миколу, місцевого чоловіка. Він стояв з сокирою. А на землі лежав згорток. Не передати словами, як я злякалась.
– Миколо, ти що робиш?
– Я прийшов нарубати дрова, а тут в кущах почув плач. Глянув, а це дитина.
Я придивилась і справді – немовля. Закривавлене, наче нещодавно народилося.
Я схопила його й побігла додому. Там на мене чекала бабуся, вона прибирала в маминій кімнаті.
– Бабусю, я дитину знайшла!
– Де?
– В лісі.
Бабуся роздивилася маля. Вона була розумною і досвіченою жінкою. Семеро своїх дітей народила.
– Наче здорове. Лишень вимити треба і в сухе загорнути.
Ми викупали дитину, знайшли ковдру.
– Бабусю, піди до сусідки Ніни. Скажи, що я дитину народила, а молока не маю. Попроси суміш, в неї є.
– Ти що? Уяви, що люди скажуть? Хочеш усе життя страждати, як твоя мама?
– Я знаю, що це правильно.
Бабуся пішла, а згодом повернулась з сумішшю.
Наступного дня гомоніло все село. А я ні перед ким не виправдовувалась. Тоді раптом прийшов Микола.
– Нащо ти це вигадала?
– Так треба. Лиш нікому не кажи!
– Добре. Але за однієї умови – виходь за мене. Усім розповімо, що немовля від мене.
Не знаю чому, та я погодилась.
За тиждень ми обвінчалися й Орисю охрестили.
Минуло чотири роки, і я жодного разу не пошкодувала. В мене зростає чудова дівчинка. Зараз чекаю ще й на хлопчика. Микола дбайливий чоловік і справжній ґазда. Дякую Богові за той вечір. І вірю, що це моя ненька влаштувала ту зустріч. Вона – наша берегиня, янгол-охоронець.
А ви колись чули схожі історії? Вірите у долю?
КІНЕЦЬ.