“Я подумую переїхати в будинок для людей похилого віку”, – каже своїм подругам 60-річна Ольга Михайлівна, – “звичайно, у приватний.

Я бачила по телевізору, як там про тебе піклуються, смачно годують, гарні умови. Я продам свою квартиру, щоб сплатити витрати”. Її квартира – простора “сталінка” у престижному районі – дісталася батькові у нагороду за службу.

Вона доглянута, прикрашена її виробами, заставлена книгами та статуетками. “А як же твоя дочка Світлана?” – спантеличено питали подруги.

Відносини Ольги із 35-річною донькою Світланою завжди були натягнуті. Світлана, шкільна вчителька, з двома дітьми від невдалих шлюбів часто зазнає матеріальних труднощів, дратуючи цим матір. Ольга ж ніколи не відчувала гордості за дрібні здобутки доньки та її життєвий вибір.

Незважаючи на те, що Світлана живе на орендованій квартирі і зазнає фінансових труднощів, вона ніколи не зверталася за допомогою до матері. “Чому я повинна хвилюватися за Світлану?” – відповідає Ольга, – “вона вже доросла і має сама за себе постояти.

Вона ніколи не приїжджає і не дзвонить. Чому я повинна дбати про її майбутнє?”. Її подруги завжди дивувалися. “Олю, ти потрібна своїй дочці та онукам.

Як ти можеш кинути їх заради комфорту в будинку для людей похилого віку?” Ольга залишається незворушною. “Світлана обрала свій шлях. Вона відповідає за своїх дітей, а не я.

Вона мала думати про майбутнє, перш ніж заводити дітей!”. У ході дискусії виникає моральна дилема: чи повинна Ольга віддати перевагу своєму комфорту та незалежності чи материнські інстинкти мають переважати, і вона має підтримати свою дочку та онуків?

Чи настав час Ользі примиритися з дочкою та налагодити здорові стосунки, чи вона має залишатися при своєму рішенні, виклавши Світлані суворий життєвий урок?

КІНЕЦЬ.