Ніколи більше не зроблю такої помилки, ніколи! Наступного разу, коли бабуся-сусідка спитає, ким я працюю, скажу, що прибиральницею, або танцюю, або вибиваю борги. Та будь-що, але не зізнаюся, що я лікар. Однієї дивакуватої бабусі мені цілком вистачає.

У нову квартиру я в’їхала лише три місяці тому, а вже думаю, що настав час знову збирати речі по коробках і шукати нове житло. У цьому є певний плюс орендованих квартир, їх простіше міняти, ніж куплені. Всі питання упираються в гроші, яких у мене не так багато, але проте є можливість переїхати дуже швидко.

Мені тридцять шість років і я лікар, якщо говорити ще точніше, то я окуліст. Але чомусь люди звикли думати, що будь-яка людина у білому халаті має розбиратися у всіх людських хворобах.

Мене спочатку діставали й родичі, і друзі, поки не зрозуміли, що із загальної практики я можу їм тільки тиск перевірити, температуру виміряти та горло подивитися на предмет чи почервоніло воно. Із сусідами, як виявилося, складніше.

Коли я тільки в’їжджала в нову квартиру і тягала коробки зі сходової клітки до мене підійшла сусідка, що живе на кілька поверхів вище.

Вона мене підозріло оглянула, але таки завела розмову. Я, знаючи, що такі бабусі можуть серйозно зіпсувати життя, намагалася справити позитивне враження. Мені подобався будинок та район, куди я переїхала, хотілося там затриматися довше.

Саме з цієї причини я назвала бабусі свою професію, позначивши просто – я лікар.

– Ой, добре як! Сусідка лікар! Це ж чудово, а то швидку часом і не дочекаєшся, – розпливлася в усмішці бабуся.

– Загалом я окуліст, – поспішила уточнити я, вже якимось сьомим почуттям розуміючи, що я влипла.

– Ну це теж непогано, – резюмувала сусідка і пішла до себе.

Я продовжила обживатися, викинувши з голови зустріч. Перші три тижні мені вдавалося про неї не згадувати, бабуся ніяк не проявляла себе. Поки одного вечора в моїй квартирі не пролунав дзвінок.

Гостей я не чекала, тож відчиняти двері не було жодного бажання. Проте візитер був наполегливий, тож відкрити таки довелося. На порозі стояла моя бабуся-сусідка з тарілкою пиріжків.

– А я ось, пиріжків напекла, дай, думаю, зайду, побалакаємо, – розпливлася в посмішці сусідка.

Я від подиву підвисла, а спритна бабуся вже просочилася повз мене у квартиру, бадьорим кроком попрямувала на кухню. Дорогою вона розповідала, що знає господарів, вони самі тут жили, власника квартири вона ще в його босоногому дитинстві пам’ятає, квартира його батькам належала, а потім дісталася йому. Виваливши всю інформацію на мою голову, бабуся повернулася до мене.

– Та чого ж ти застигла? Став чайник, чаювати будемо.

У мене були зовсім інші плани на вечір, але виганяти бабусю мені здалося неввічливим. Чаювали ми близько години. За цей час бабуся вивалила на мене купу непотрібної інформації про сусідів, своє життя та господарів квартири. А потім почала скаржитися на здоров’я.

– І голова, як чавун, ледь сьогодні встала. Начебто розходилася потім, але спочатку було аж тяжко. Ось що це може бути?

– Думаю, тиск, – сказала я найзагальніше, що спало на думку.

– Ось! Я так подумала. Пігулку від нього випила, мені й полегшало.

Мабуть, питання було якоюсь перевіркою, яку я, на жаль, пройшла. Посидівши ще хвилин десять, бабуся пішла, а з наступного дня почалося безперервне пекло.

Бабуся стала ходити до мене щодня, скаржачись на хвору голову, на вухо яке стріляє, колючі відчуття в животі, суглоби, що ниють та інші частини тіла, з якими все не слава богу. І все це доводилося вислуховувати, бо батьки мене чогось добре виховали.

– А ці пігулки від чого? Подрузі прописали, вона п’є, а їй лише гірше. Може, лікар там щось наплутав, глянь? – Тикала мені під ніс коробку бабуся, вимагаючи терміново з’ясувати, що це за ліки.

Вона навіть приходила з подругою, щоб я її подивилася, бо в тієї щось у попереку хрумтить, а потім болить. Мої пояснення, що я окуліст, і моя робоча область далека від попереку, колін, вух, живота та всього іншого, пропускалися повз вуха.

Нещодавно я перестала відчиняти двері. Але бабуся не з тих, хто легко здається. Вона пів години стукала та кричала, що по електролічильнику бачить, що я вдома.

– Ти ж Гіппократу присягу давала, ти маєш допомагати людям! – волала бабуся.

Так, саме самому Гіппократу я присягу і давала! Прикопалися вони до бідного Гіппократа.

Бабуся не залишає надію достукатися, у прямому розумінні, до моєї совісті, приходячи щодня. Одного разу навіть з онуком вже приходила, хлопчиком років шести. Думала, що вже дитині я не відмовлю відчинити двері.

Дістала гірше за гірку редьку вже. Надворі доводиться перебіжками пересуватися, щоб на неї не натрапити, і додому пробиратися, як партизану. Якщо найближчим часом це не скінчиться, точно доведеться міняти житло.

КІНЕЦЬ.