Серце моє залатає, коли це пишу. Нещодавно мою маму до себе забрав Бог, я ще й досі не можу оговтатись. В моїй сім’ї по-спадковості передається одна і та сама болячка.

Це ми дізналися декілька місяців тому. З кожним тижнем моя найрідніша згасала на очах, а я нічим не могла допомогти, робила все від мене залежне, але на жаль ситуації це не змінювало.

Сестра, Таня є старшою від мене на 6 років, вона вже має свою сім’ю. Коли дізналася про нашу біду, то навіть оком не змигнула.

Вона працює медсестрою, має достатньо знайомих лікарів, але допомоги так і не дочекалися. Я сама шукала, обдзвонювала, тягнула маму на огляди лікарів.

Таня приходила раз в два тижні, тяжко зітхала і давила з себе одну скупу сльозу.

– Даремно ти Дашка намагаєшся, бачиш тут вже нічим не допомогти, лиш свій час та й гроші марнуєш. Мені аж лице перекосило, як таке можна говорити, вона зовсім серця не має.

Мама все бачила, посміхалась до мене і казала, що я найкраща дитина в світі. Я лягала їй на коліна і так не хотіла прощатись.

Коли її не стало, я довго приходила до себе, а Танька спокійно далі живе. Вона прямо мені сказала, що хоче квартиру мамину продати, а гроші навпіл розділити.

Сімейний юрист подзвонив і сказав, що мама заповіт написала, я здивувалась, бо не знала цього.

Ми приїхали, він витягнув документ, і почав читати. Все майно передалось мені, здивуванню не було меж.

Таня вилетіла з кабінету, через декілька днів подзвонила і просила вписати її до квартири, я відмовила.

За маму вона не переймалась, а квартиру перша ділила.

КІНЕЦЬ.