Щоразу, коли хтось скаржиться на свою свекруху, я почуваюся незручно. Моя свекруха, Марина Іванівна, і я – як дві горошини в стручці.

Дехто навіть жартує, що вона мене любить більше, ніж свого сина – мого чоловіка Андрія.

“Ти просто розумниця, Ірино, ідеальна невістка!” – часто каже мені Марина Іванівна, посміхаючись своєю теплою посмішкою.

Але одного разу, під час сімейної вечері, мені стало цікаво, чому в інших такі напружені стосунки з батьками чоловіка. “Марино Іванівно,

як ви думаєте, чому у багатьох такі складні стосунки зі свекрухами?”

– Запитала я, намагаючись акуратно торкнутися теми. Вона посміхнулася і відповіла: “Напевно, тому, що вони не такі чудові, як ти, люба.”

Я усміхнулася у відповідь, але мої думки були десь далеко.

Мені завжди здавалося, що добрі стосунки з батьками чоловіка – це норма. Але я зрозуміла, що, можливо, мені просто пощастило. Після вечері Андрій підійшов до мене.

“Ти задумалася? Все гаразд?” – спитав він.

“Так, просто думаю, як нам пощастило з твоєю мамою”, – відповіла я. “Так, вона справді чудова. Але знаєш, багато залежить і від тебе.

Ти завжди намагаєшся зрозуміти її і поважаєш її думку,” – сказав він, обіймаючи мене. Тоді я зрозуміла, що добрі стосунки – це не лише везіння, а й робота з обох боків.

Я була вдячна за свої стосунки з Мариною Іванівною та за те, що моя сім’я так любить і цінує мене.

КІНЕЦЬ.