Чоловік подав на розлучення за тиждень після того, як я вийшла з декрету. Для мене це було дуже раптово, бо до цього чоловік нічим не показував бажання розлучитися.

Більше того, він ще й зажадав від мене переписати на нього половину моєї особистої дошлюбної квартири, бо під час декрету підтримував мене і не розлучився, хоча в нього вже другий рік є “кохана жінка”.

Мені всі ці події – як відро холодної води на голову. Ще недавно ми з чоловіком спокійно планували, куди поїдемо у відпустку, думали з приводу машини, а тут миттєво все просто валиться.

Можливо, якби я мала звичку лазити по кишенях і ритися в телефоні чоловіка, для мене не стала б одкровенням його заява про розлучення.

Але я ні в чому його не підозрювала, довіряла, не бачила фальшу. Саме це мене, мабуть, і підвело. А може просто в мене чоловік – чудовий актор, якому настав час вручати “Оскар”.

На моє запитання, навіщо він так довго мені брехав, якщо в нього є інша жінка ось уже другий рік, чоловік із якимось пафосом почав розповідати про відповідальність і шляхетність: адже він не міг кинути жінку в декреті.

А роги наставляти жінці в декреті, брехати та виставляти дурницею – це теж благородно? Мене просто обурюють такі подвійні стандарти, чесно кажучи.

І тим більше я не розумію вимог чоловіка, щоб я йому відписала половину квартири, а ще краще віддала б цю суму готівкою. Це моя дошлюбна квартира!

– І що? За п’ять років шлюбу я нічого не заслужив? – обурюється чоловік.

А нещодавно до нього приєдналася ще й його мама, яка на початку всієї ситуації сиділа тихо, як миша під віником, а тепер вирішила подати голос на підтримку синочка.

– Він зробив благородно, він чекав, коли ти з декрету вийдеш! Можна за це йому і поступитись! – Заявила вона мені, маючи на увазі частину квартири.

Та аліментів він злякався! Дізнався, що я можу подати і на дитину, і на себе. А йому доведеться платити кругленьку суму, оскільки він працює у держустанові.

Гаразд, він чекав, коли я сама вийду на роботу, щоб не платити мені зайвого. Це якось ще вкладається у моєму розумінні. Але з чого він вирішив, що я за якісь подвиги маю його обдарувати половиною квартири?

За що? За те, що він свою дитину не покинув, поки я з декрету не вийшла? Сумнівний подвиг, треба замітити. Тут пишатися нема чим, це просто його обов’язок.

Чоловік заявив, що добиватиметься свого через суд, на що я йому побажала удачі. Дуже цікаво, як він виступатиме в суді зі своєю безглуздою вимогою.

Нещодавно він зателефонував і сказав, що материнський капітал теж треба поділити на двох, бо дитина спільна, а це означає, що й чоловік має якісь права на ці гроші.

Ось що таке можна відповісти? Я не знаю. Сказала, що цю тупу вимогу він також може включити до списку своїх хотілок для суду, хай його неправоту пояснюють інші люди.

Мені так дивно, що я стільки років прожила з цим чоловіком, але тільки зараз помітила цю його скнарість, бажання веслувати під себе і якусь моральну неохайність.

Чи я кудись не туди дивилася весь цей час, чи то чоловік чудово ховався і не проявляв ці свої риси, але відкриття дуже неприємне.

Тяжить думка про майбутнє розлучення, навряд чи воно буде простим і швидким. Але зараз уже немає болю від того, що моя сім’я розвалилася, просто хочеться якнайшвидше закрити всі справи з цією людиною і забути її, як страшний сон.

КІНЕЦЬ.