Після появи дитини ми з чоловіком переїхали жити до моїх батьків. У них своя хата і ми вирішили, що для сина так буде краще. Можна встановити гойдалку та басейн у дворі для нього, та й допомога батьків була не зайвою.

Біля будинку свій сад, у якому є альтанка, де ми й гуляємо з дитиною. Батьки мої ще працюють, але всі вечори та вихідні дні вони проводять лише з онуком.

Для них все інше стало неважливим. Все це не могло нас не тішити, якби вони не втручалися у виховання дитини.

Мама постійно робить мені зауваження щодо цього. Послухати її, то виходить, що я зовсім не люблю свою дитину і не вмію з нею поводитися.

Все вірно тільки так, як це робить мама. Йому все дозволено, і якщо я щось забороняю, одразу ж втручається моя мама і дозволяє, та ще й за нього робить мені зауваження.

Я намагалася пояснити, що так робити не можна, але почула у відповідь: “Тебе ж ми зуміли виховати”. Вони забули, що я не була домашньою дитиною, не захоплювалася бісероплетінням і вишиванням, і що мене не няньчили дідусь з бабусею, бо в мене їх не було.

Поки батьки працювали, я була у дитячому садку, де нас навчали слухати батьків та вихователів, а не робити так, як хочеться. Але батьки, особливо мама, вважають, що вони найбільше люблять дитину і знають, що правильно, а що ні.

Нещодавно у нас була з ними серйозна розмова, що якщо так буде й надалі, то ми поїдемо до своєї квартири. Замість того, щоб зрозуміти, що неправі, батьки дуже образилися.

Вважають, що ми їх не розуміємо та не цінуємо турботу про дитину. Я їх люблю і не хочу з ними сваритись, але як їх переконати, що ми батьки і маємо право виховувати свою дитину, як забажаємо. І що ми любимо його не менше.

КІНЕЦЬ.