Мені було шість років, коли мама, дізнавшись, що батько їй зрадив, подала на розлучення. Я пам’ятаю, як батько вибачався, говорив, що це було помилкою, але мама сказала: «Я більше ніколи не хочу тебе бачити».

Я дуже любила батька і не могла зрозуміти, що він такого зробив, що його не можна пробачити. Тим більше, що після того, як він пішов, мама довго плакала. Я ще сподівалася, що батько повернеться до нас і постійно на нього чекала.

Через рік я пішла до першого класу і тоді зрозуміла, як мені бракує батька. Він навчав мене читати і казав, що разом із мамою поведуть мене до школи.

Мама працювала на двох роботах і постійно була зайнята та втомлена. І мені здавалося, що якби тато не пішов, то все в нас було б добре.

Але часто мама казала, що вечорами працює, і пізно приходила додому щаслива. Тоді до нас приходила бабуся, щоби я була не одна. І якось мама сказала мені, що познайомить мене з дядьком, який і буде моїм новим татом.

Увечері він прийшов до нас у гості, приніс мені ляльку, а мамі — дешевий годинник та квіти зі смаколиками. Він мені відразу не сподобався, і я сказала мамі, що якщо він житиме з нами, то я піду з дому.

Бабуся довго мене вмовляла, сказала, що мама не має бути одна. Але я не хотіла нічого слухати, і мама більше його не запрошувала до нас. Але тепер я розумію, що ще якийсь час вона зустрічалася з ним.

Я вже подорослішала і знала, що батько не повернеться, але не хотіла, щоб мама вийшла заміж. Як я помилялася.

Вже давно немає бабусі, у мене своя сім’я, і мене не залишає почуття провини, що це через мене моя мама відмовилася від жіночого щастя і тепер мешкає одна.

КІНЕЦЬ.