У дитинстві Зої завжди було цікаво спостерігати за своєю мамою, коли та поралася з кімнатними рослинами.

Мама була любителькою кімнатних фіалок різних сортів.

Вона говорила маленькій дочці, що про людину – погана вона, чи хороша, можна судити навіть за станом кімнатних квітів, що є у неї в квартирі.

– Доню, знай, що рослина це не лише прикраса дому, і якщо в сім’ї мир і любов, то вони просто на очах гарнішають.

Скільки пам’ятала себе Зоя у них на підвіконнях у квартирі завжди було багато різних фіалок. Одні радували око насиченими фіолетовими квітками. Рожеві квітки формою були схожі на квітки гвоздики, темно-червоні квітки – на вогняних метеликах.

Мама Зої мала особливий хист. Усі квіти, які проходили через її руки, починали посилено рости, радуючи свою господиню.

І Зоя успадкувала цей дар.

У школі на підвіконні в їхньому класі в самому кутку припадала пилом усіма забута квітка бегонії.

Якось вона підійшла до вчительки і попросила її віддати їй цю квітку додому:

– Мені її шкода. Квітці тут погано…

Зоя пообіцяла, що як тільки квітка одужає, вона відразу ж її принесе назад.

Мама Зої, яка чекала на дочку біля входу, навіть сплеснула руками, коли побачила дочку з рослиною.

Через деякий час квітка виглядала набагато краще.

Коли Зоя віднесла красень квітку назад до школи, вчителька не повірила своїм очам!

– Ці рослини не люблять пряме сонячне проміння! Її краще поставити в тінь, – сказала школярка вчительці.

Зоя закінчила школу, потім інститут, і далі кімнатні рослини були її улюбленим захопленням.

Коли батьки віддали дочці окрему однокімнатну квартиру, яка дісталася їм у спадок, Зоя перевезла туди всі кімнатні рослини.

Микола, з яким вона познайомилася за кілька місяців до того, зробив їй пропозицію руки й серця.

Вони планували весілля, а наречена мріяла, як прикрасить весільну залу квітами.

– Ти моя королева квітів, – милувався він нареченою.

Знайомство із сім’єю Миколи пройшло нормально. У двокімнатній квартирі жили мама Миколи, його старша сестра з чоловіком та їхня маленька дитина.
Сам Микола вже давно переїхав на орендовану квартиру, бо як тільки сестра завагітніла, то довелося терміново гуляти весілля, і зять переїхав жити до них.

Мама Миколи Ганна Романівна намагалася триматися привітно.

Це була літня жінка не більше півтора метра зросту з пучком волосся на потилиці.

Голосно вона не розмовляла, речення вимовляла правильно і справляла позитивне враження.

Однак Зоя іноді ловила її вимогливий пронизливий погляд.

Згодом вона зрозуміла, що впертості та непохитності Ганни Романівни міг би позаздрити будь-хто.

Тій досить було строго звести брівки, як тут же присутнім хотілося стати струнко.

Вона багато років працювала вчителькою у школі і за сумісництвом завучкою.

Напевно, її учні назавжди запам’ятали цю безкомпромісну пані.

Ні-ні, та й поглядала іноді майбутня свекруха на Зою з якоюсь недовірою.

Старша сестра Миколи сприйняла звістку про весілля брата з радістю, особливо коли дізналася, що наречена має окрему квартиру, і молоді там житимуть.

– Ось і правильно! – сказала вона, глянувши у бік своєї матері невдоволеним поглядом.

– Живіть окремо й радійте, що ніхто вас постійно не повчає.

– Я дивлюся, твоя сестра і мама не дуже ладнають один з одним, – тихо запитала Зоя у нареченого.

– Не ладнають, це ще м’яко сказано. Ти думаєш, чому я переїхав на орендовану квартиру? Щоб не чути постійно їхні претензії одна до одної, – прошепотів у відповідь Микола.

Зоя, згадавши слова своєї матері, глянула на підвіконня і так і остовпіла від побаченого.

У квартирі не було жодної кімнатної рослини!

– Я не любителька збирання горщиків у квартирі, – гордо відповіла Ганна Романівна на запитання Зої про квіти.

…Після весілля Микола переїхав жити до Зої. Вони разом вирішили, що будуть збирати на спільну квартиру, яку доведеться купувати в кредит.

Микола і Зоя працювали, відпочивали й насолоджувалися один одним. Мати Миколи іноді приходила до них у гості на чай. Як вона говорила – відпочити душею у мирі й спокої.

– У нас там, як гуртожиток. Дочка з чоловіком сваряться, я намагаюся їх помирити, то потім ще й залишаюся винною. Усі мої поради не сприймаються. Ще й онук плаче. Жодної хвилини спокою. А я хочу прийти додому і просто побути в тиші. Ось у вас тут тихо, – скаржилася свекруха.

Зоя співчував їй, адже створювалося враження, що бідну пенсіонерку родичі виводять із себе, і захистити її нема кому.

Сина поряд немає, дочка привела в дім чоловіка-невдаху. Але згодом виявилось, що не все було так просто…

…Настало літо, час відпусток і молоді вирішили з’їздити відпочити на море.

– Уявляєш, скільки нових вражень ми отримаємо! Ми працювали, тепер треба добре відпочити.

Вони вже запланували поїздку, але перед самим від’їздом Зоя розгублено сказала чоловікові:

– Треба ж, моїй мамі довелося терміново виїхати до своєї сестри. Запасні ключі я в неї завжди залишала, мало що може статися. Тепер не знаю, що робити.

Микола запропонував залишити запасні ключі від квартири матері.

– Ти не турбуйся. Я попрошу маму, вона тут же примчить, якщо щось трапиться, – заспокоїв він дружину.

– Ти скажи своїй мамі, що ми ключі залишаємо як запасний варіант. Приходити сюди, щоб поливати квіти, не треба. Я зроблю так, що вони спокійно витримають кілька днів.

Так вони й зробили. Прямуючи на вокзал, молодята заїхали до Ганни Романівни і віддали запасні ключі.

Час відпустки завжди пролітає швидко. Подружжя не встигло озирнутися, як треба було повертатися додому. Приїхавши додому і зайшовши у квартиру, Зоя одразу зрозуміла, що там хтось побував.

– Дивись, я весь посуд вимила перед від’їздом, а зараз у мийці лежать брудні тарілки. Підлога на кухні в крихтах, – здивовано сказала Зоя.

Коли ж вона зайшла у кімнату, то прямо ахнула від побаченого…

Підвіконня були порожні! Не було жодної кімнатної квітки!

– Це що ще таке?! Хто це зробив?! Куди поділися мої квіточки?! – майже плакала молода жінка. – Я віддала ключі твоїй мамі, значить, вона тут була. Може, щось трапилося? Чому вона нам не подзвонила? Я зараз поїду до неї, заразом і ключі заберу.

Незважаючи на втому, Зоя поїхала до свекрухи. Микола залишився вдома.

– Вже приїхали? – здивувалася свекруха. – Подарунки привезли?

– Скажіть, а ви заходили до нас додому? Щось трапилося, – зупинила її Зоя.

– Все гаразд, я заходила тільки, щоб у цьому переконатися, – здивовано відповіла свекруха.

– Тоді де мої кімнатні квіти? – захвилювалась Зоя.

– Квіти? – примружилася свекруха і підвела брови. – А я їх викинула. Від них заслабнути можна. Пилок і все таке. Як не прийду я до вас у гості, так одразу в носі крутить. Я вважаю, треба більш відповідально ставитися до здоров’я оточуючих, – повчально сказала свекруха. – Мені треба було відпочити від шуму та гаму, який влаштовує сімейство доньки. Якби я не позбулася цих неприємних рослин, то я цілий тиждень не витримала б. Ось я і винесла всі рослини до контейнерів для сміття, що тут такого. Ти ж не будеш через якісь бур’яни в горщиках претензії мені пред’являти?

Свекруха справді не розуміла, що такого вона зробила. Вона із задоволеним виглядом повчала невістку.

– Віддайте мені ключі, – нарешті прошепотіла Зоя.

Ганна Романівна так на неї подивилася, що жінка відчула себе, як на незданому іспиті.

– Навіщо? Нехай у мене лежать. Як тільки ви кудись поїдете, я зможу знову відпочити у вашій квартирі, – сказала свекруха.

– Поверніть, будь ласка, мої ключі, – ще тихіше сказала Зоя, намагаючись дивитися убік.

Ганна Романівна з незадоволеним виглядом передала невістці ключі.

– Ви, не спитавши мого дозволу, жили в моїй квартирі. Навіть не вимили брудні тарілки. Ви викинули те, що вам не належить. Ви навіть не знаєте, наскільки мені дорогі були ці квіти! – говорила Зоя, рухаючись боком до вхідних дверей.

– Подумаєш, сварку вона влаштовує на рівному місці. Квіти її викинули! Он на палісаднику ростуть, бери та й розсаджуй на горщики. Що ти тут робиш із мухи слона, вгамуйся. Тобі нагадати, з ким ти розмовляєш? З мамою свого чоловіка, дитинко!

– Мій дім для вас закритий, – швидко сказала Зоя і вибігла за двері.

Приїхавши додому, вона розповіла Миколі і попередила його, що свекруху вона бачити більше не хоче.

– Навіть не намагайся замовити слівце за свою матір, її для мене не існує.

Микола кивнув головою…

…Минуло пів року. Свекруха намагалася прийти в гості до молодих, але Зоя її уникала, навіть на дзвінки не відповідала.

Ганні Романівні тільки й залишалося змиритися і скаржитися подружкам на невдячну невістку.

– Зіпсувала мені сина ця Зоя! Бурʼян їй дорожчий за рідну людину. Уявляєте, вона перестала зі мною спілкуватися через таку дрібницю, ще й сина налаштовує! Я навіть у гості до них не можу прийти!

А подружки співчутливо кивали їй у відповідь…

КІНЕЦЬ.