Я вийшла заміж у тридцять років. І невдовзі зрозуміла, що, попри щасливе сімейне життя, матір’ю я ніколи не стану.

Проживши у шлюбі п’ятнадцять років, я одного за одним зустрічала з пологового будинку племінників та племінниць. А незабаром втішилася тим, що коли доля не подарувала мені свою дитину, то я стану найкращою тіткою на світі.

На шістнадцяту річницю шлюбу чоловік оголосив про те, що хоче розлучитися. Було, звісно, важко. Але тримати його я не стала.

На всі свята, чи то День народження, чи Новий рік, родина брата Миколи хоч на п’ять хвилин зазирала до мене на чай. Ще один брат та сестра жили в іншому місті. Тому в гості один до одного ми приїжджали не так часто.

– Ох, Ніно, розпестиш ти Костю зовсім, – Микола з усмішкою дивився на те, як мій десятирічний племінник радісно спустошує вазу з цукерками.

– Та хай їсть на здоров’я! Мені тільки радісно від того, що діти до мене просяться, – щиро відповіла я.

– Мам, а можна я в тітки Ніни погощу хоч трохи? – Костя свердлив очима матір.

– Ну не знаю. Тільки якщо тітка Ніна не проти того, щоб ти погостював, – сказала невістка з усмішкою дивлячись на мене.

Оскільки я перебувала у відпустці, то Костик цього ж дня переїхав до мене на три тижні.

– А Свєта та Ромка нехай удома сидять. Маленькі ще! – суворо сказав Костя.

– А не скучиш за братом і сестричкою? – підморгнула я племіннику.

– Ще чого! За п’ятирічками якимось нудьгувати! – заперечив хлопчик.

Свєта та Рома були двійнятами, і я їх любила, звичайно, не менше, ніж Костика. Ось тільки на такий довгий термін у гості малюків взяти я не могла.

– Ніно Володимирівно, а ви не могли б вийти на роботу? Справа невідкладна, і без вас, боюся, ми не впораємося, – «втішив» мене телефоном начальник.

Наступні кілька хвилин я думала над тим, що робити з племінником. Залишити вдома одного – не варіант. Хлопчик уперше жив у мене так довго і не встиг ні з ким познайомитись. Зателефонувати до брата? А що як образиться.

“Це ж всього на один день”, – переконувала я себе.

Я подзвонила братові, пояснила йому всю ситуацію та попросила забрати хлопчика.

– Добре, я заїду за Костиком по обіді, – пообіцяв мені Микола.

– Микола, тут така справа… Начальник чекає на мене вже зараз, – почала виправдовуватися я.

– Зрозуміло. Їду, – голос брата став сухим, із нотками роздратування.

– Костю, завтра ти знову до мене приїдеш, гаразд? – я погладила кучеряву голову хлопчика.

– Добре, тітко Ніно! – племінник щосили обійняв мене за шию.

На роботі, як я зрозуміла, без мене справді обходилися важко. Справи йшли дуже погано, і навіть те, що я затрималася на роботі до пізнього вечора, не врятувало ситуацію.

– Микола, я що дзвоню… – почала несміливо я. – Ти скажи Костику, що в п’ятницю я обов’язково чекатиму його в гості!

– Не турбуйся, Ніно. Не варто, – Микола говорив зі мною сухо та роздратовано. – Ми вже зрозуміли, що даремно дозволили синові залишитись у тебе.

Наступні п’ять хвилин я мовчки слухала закиди брата, що племінник дуже до мене прив’язався. А тепер він відчуває, що став мені не потрібен. Хлопчик засмучений. І винна у всьому, звичайно ж, я.

Що відчувала я, вислуховуючи претензії брата, пояснити складно. Але гадаю, що вам і так все зрозуміло.

Як я й думала, Микола з дружиною вигадали привід для того, щоб не відпустити Костика до мене в гості у п’ятницю. Якщо чесно, то я не бачу своєї провини в тому, що відлучившись на роботу, я попросила забрати племінника додому.

Костик, звісно, ще кілька разів приїжджав до мене після того випадку. Тільки на довгий час вже не залишався. Відносини з Миколою та його дружиною були натягнутими, ми практично не спілкувалися.

Пройшло багато років. Мої племінники вже дорослі люди, але я так само дуже прив’язана до них. Брат, попри те, що минули роки, так і не пробачив того форс-мажору. А я, не відчуваючи своєї провини, не вважаю за потрібне просити вибачення.

КІНЕЦЬ.