Той день не віщував біди, Марина, як завжди, прокинулася дуже рано, побігла до криниці, щоб набрати води, бо треба ж сніданок готувати для своїх улюблених чоловіків. І два її сина, і чоловік, вже звикли, що без смачного сніданку, який їм Марина приготує, вони з дому ніколи і не виходять.

Біля криниці вона зустріла свою сусідку, яка любила сказати гостреньке слівце, і не зважаючи на те, що й сонце ще не зійшло, а вона вже не соромлячись вколола Марину:

– А що, твій Микола за стільки років так воду в дім і не провів? Звичайно, йому ніколи, він лише те і робить, що про чужих жінок думає.

Сказала, і задоволена собою, пішла. Марина хотіла їй відповісти, що у неї теж вдома води немає, якщо вона до криниці прийшла, але те, що вона вкотре про свого Миколу почула, так її зачепило, що поки дійшла до своєї хати, то аж розплакалася.

Знала Марина, що Микола любить ходити на ліво, з самого початку знала, але що мала робити, якщо їй вже 29 років минуло, а на неї в селі ніхто і не дивився. Її однокласниці давно вже дітей в школу водять, а у неї коса посивіла. Не вдалася вродою, тому і обходили її хлопці стороною.

Микола був красивим парубком, але гульвіса ще той, та й в чарку любив теж заглянути. За нього жодна мама не погоджувалася доньку свою віддати, а Марина відразу відповіла йому згодою, коли той сказав, що свататися прийде. Микола був її останньою надією хоч на якесь на заміжжя.

Мама Марини була проти, говорила: “Не будеш ти з ним жити. Якщо вже за такого йти, то краще самій лишитися.”

Та Марина полюбила Миколу, і свято вірила, що він зміниться. Та й вибору, якщо чесно, у неї і не було. Всупереч маминій волі, вийшла вона заміж за Миколу, і спочатку навіть не пошкодувала.

Після весілля перейшла жити до нього. Умови були не найкращі, але все ж, це краще, ніж нічого.

Любові у Марини з Миколою не вийшло, жили вони наче чужі. Частенько Микола не ночував вдома. Та вона не питала де він ходить, а він не виправдовувався. Недаремно кажуть, що людину важко змінити.

Терпіла все Марина, бо ж двійко діток підростало, а синам, як відомо, батько потрібен. Заради цього вона і закривала очі на все. Боялася, що одного разу він піде від неї назавжди, а цього їй найменше хотілося.

Та чому бути, того не минути. Одного разу таки прийшов Микола додому якийсь стривожений, сказав Марині, щоб присіла, і повідомив, що йде від неї.

– Що ти робиш, отямся. В тебе ж діти. Побійся Бога. Чим я перед тобою завинила. Чи ти голодний коли був? – плакала Марина.

Микола мовчав, бо що мав казати, адже рішення він уже прийняв, тож зібрав свої речі і поїхав в нове життя, не замислюючись над тим, як тепер Марині одній доведеться їхніх синів ростити.

Правду кажуть, час лікує. Підростали діти, пішли в школу. Та за щоденними клопотам почала Марина забувати Миколу. Одного разу він приїхав, привітавшись сказав: “Оце гроші вам привіз, та й вас вирішив провідати. Ну як ви тут живете?”

Але, не встигла Марина і слова сказати, як старший син вказав батькові на двері:

– Забери свої гроші. Нам подачки не треба. Проживемо якось. Іди геть з хати.

Марина стала заспокоювати сина, мовляв, це ж твого батька хата і ти не маєш права його виганяти, хай приїжджає, коли хоче, а гроші нам потрібні, та й не чужий він вам, діти.

Після того про Миколу рік не було нічого чути. А одного разу таки з’явився, і не один, а з немовлям на руках.

Марина не знала, що казати, що робити. Микола просив: “Маринко, пробач мені за все. Знаю, що завинив перед тобою, знаю що не приймеш, та мені немає куди дітися з дитиною. Я вам не заважатиму.”

З’ясувалося, що дружини Миколи не стало в той день, коли дитина світ з’явилася. Тому довелося йому за допомогою до Марини йти, знав він її добре серце, і що вона не відмовить.

Марина не знала, що і сказати, але впустила непроханого гостя в хату. Микола невміло поклав дитину на ліжко і почав її пеленати. Жінка відразу взялася йому допомагати, бо ж материнські почуття в ній перемогли.

Сини не відразу прийняли і батька, і свою маленьку сестричку, та Марина їм відразу сказала, що це такий випадок, що треба все забути і жити далі.

– Це ваша рідна сестричка, діти. А батька простіть. Я вже давно простила.

Життя довге і непередбачуване, ніхто не знає, що його чекає за найближчим поворотом. А людяність – вона завжди в ціні.

Джерело