– Доню, ти чому така похмура? – ахнула сімдесятирічна Катерина, коли її дочка Віра з’явилася на порозі її квартири. – Трапилося щось, чи що?

– Ой, мамо, трапилося…

– Віра обійняла матір, і одразу мало не розплакалася.

– Ой, таке трапилося…

– З ким трапилося? – ахнула пенсіонерка. – З твоїм Іваном? Що з ним? Невже він заслаб?

– Мамо, що ти таке говориш?! – Віра строго подивилася на матір. – Яке заслаб? Сплюнь. Все добре з Іваном!

– А чого тоді ти така засмучена, якщо з Іваном все гаразд?

– У нас із Миколою біда! Розумієш? З твоїм онуком.

– Що, невже Микола заслаб? – Катерина ще більше запереживала.

– Та що ти причепилася до мене з цим «заслаб»? – обурено вигукнула дочка.

– Як що? – заголосила мати. – Що ще може бути гірше?

Вона дивилася на дочку й не розуміла, що відбувається.

– Мамо, у нас біда! – вигукнула дочка. – Наш Миколка надумав одружуватися! Уявляєш?

– Одружуватися? – Катерина розгублено знизала плечима. – Подумаєш… Ну, і що тут такого?

– Як що?! Йому ж всього двадцять років!

– Двадцять? А виглядає він у вас як справжній мужик.

– Та який він мужик?! Дитина він ще! Але як його відмовити, не зрозумію. Стоїть на своєму, і все. Завтра, каже, приведу до вас наречену, знайомитись. Наче я її не знаю. Що робити, мамо?

– А що тут робити? – Катерина повеселішала. – Якщо така доля Миколи, то нічого вже не вдієш? І відмовляти його – марно. А чого ти так злякалася? Чи дівчина якась не така? Чи легкої поведінки, чи що?

– У тому й річ, мамо, що Микола дівчину собі знайшов не просту…

– Не просту? А яку? Золоту?

– Ну, не знаю, золота вона чи якась, але… Прізвище її сказати? Прізвище у неї – Поліщук! Пам’ятаєш Поліщуків із сусіднього будинку?

– Поліщуків? – Катерина раптом застигла, і уважно подивилася на дочку.

– Ага. Так ось вона з їхньої родини. Ліда Поліщук. Внучка професора.

– І бабусю її Ганна звуть? – з підозрою запитала Катерина.

– Ганна, – кивнула дочка.

– Невже це трапилося? – розгублено прошепотіла Катерина.

– Що трапилося?

– Значить, дівчина Миколи – онука Ганни. У дівоцтві в цієї Ганни прізвище Романенко було. А потім вийшла за Поліщука, і народила сина. А син, значить, дівчинку Ліду. А я народила тебе, а ти Миколу… Ось як… Хоч і батька твого вже п’ять років немає…

– Мамо, а до чого тут тато? – розгубилася й дочка.

– А до того ж, дочко… До того. Виходить, це – мені відплата…

– Відплата? – Віра насторожилася. – Яка ще відплата? За що?

– Ох, Віро, не хотіла я нікому про це говорити, але… Доведеться розкрити тобі цю таємницю. Тільки ти Миколі не надумай розповідати. Та й Іванові своєму теж не треба.

– Чому?

– Бо це суто жіноча історія, Віро. Нашим мужикам про неї знати в жодному разі не можна.

– Не можна? А чому ж не можна?!

– А тому що… – Катерина важко зітхнула і зробила нещасне обличчя. – Тому що Грицька мого, батька твого, я свого часу у цієї Ганни відвела. Можна сказати – зухвало, і майже з-під вінця.

– Як це?! – ахнула дочка.

– А ось так це. Вони ж одружуватися вже думали.

– Хто? – все дивувалася Віра.

– Твій батько з цією Ганною. Думаєш, чому вона нелюбов свою до мене не приховувала?

– Нелюбов? – дочка витріщила очі. – Я щось не помічала жодної нелюбові.

– Так вона від інших нелюбов свою до мене приховувала. А як ми з нею на вулиці зустрічалися, то вона постійно на мене недобре дивилася… Ти ж знаєш, ми довго з нею в сусідніх будинках жили.

– Це я пам’ятаю. Мамо, але як ти примудрилася тата в неї відвести? Вона ж сама, он яка. Завжди ефектна була.

– А так і відвела…

– Ну, мамо! Ну, скажи правду!

– А що казати? Наше з Грицем кохання виявилося швидким. Ми, начебто, з ним давно були знайомі, і я навіть за ним сумувала. А він навіть не дивився на мене. І раптом я поїхала якось, після школи, до родичів в інше місто, на цілий рік. Хотіла там в інститут вступити, але не вийшло. Приїхала назад. А Грицько тут уже костюм собі пошив на весілля. І тут ми з ним випадково зустрілися на вузькій стежці. І в обох – одразу в голові помутніння якесь сталося. І він про все забув, і я також.

– А Ганна?

– А що – Ганна? Переживала вона… Кажуть, дуже…

– Та ти що?! А ви з татом що?!

– А ми з ним у щасті купалися. Ось так буває. І ніби я винна перед нею, а ніби – і ні… Це ж доля. Пам’ятаю, якось зустрілися ми з нею, віч-на-віч. Теж випадково…

– І що? – Віра слухала мати затамувавши подих.

– Що, що? Поговорили, як змогли. Пам’ятаю, вона мені на прощання сказала:

– Нічого, прийде й до тебе відплата…

– Ну, яка може бути відплата, мамо? Я не розумію.

– І я все думала, яка? Може вона спробує у мене Грицька назад відвести? Або на когось із нас якесь прокляття накласти. За допомогою якихось ворожок. Оберігала я твого батька постійно. Тільки коли вона вийшла заміж, я заспокоїлася. А тепер розумію, ось вона – яка відплата.

– І яка?

– А ти не зрозуміла? За Грицька вона свого часу не змогла вийти заміж, так тепер онучку свою за нашого Миколу заміж віддає. А що?.. – Катерина раптом усміхнулася. – Гарна відплата. Я цю дівчинку бачила, коли вона була ще дитиною. Красива і ладна. Прямо, як Ганна в дитинстві. От і нехай Микола із цією Лідою будуть щасливі.

– Мамо, ти що таке говориш?! – знову вигукнула Віра.

– А що я говорю? Я тобі ще раз скажу, проти долі, моя дівчинко, виступати марно. Може, у сина твого з цією Лідою теж – кохання? І що, ти цю любов хочеш зіпсувати? Це гріх, моя дівчинко. Великий гріх…

– Але вони ще молоденькі зовсім!

– Ага… Але їм зараз стільки ж, скільки й нам із Грицьком тоді було. Так що все сходиться.

– Значить, хочеш сказати – мені їм заважати не треба?

– Заважай не заважай, але кохання, якщо воно є, перемогти себе не дозволить. Ти краще мені скажи, Поліщуки ці, вони там і живуть?

– Там само. У тому ж будинку.

– Так… А я ж, як вам з Іваном ту квартиру залишила, більше Ганну жодного разу й не бачила. А ти? Зустрічала?

– Постійно зустрічаю. А що?

– Та ось, думаю, треба й мені з нею, до весілля молодих, зустрітися, поговорити.

– Навіщо?

– Поки не знаю. Але до весілля треба мені, з нею, нарешті помиритися. Все-таки, скоро поріднимось. Так… – знову зітхнула Катерина і посміхнулася. – Ось тобі й відплата…

КІНЕЦЬ.