Софія давно звикла керувати серйозним підприємством. Вже протягом п’ятнадцяти років живе за принципом “треба”, “повинна”, “терміново”. Їй сорок вісім, одружена, чоловік Андрій теж працює на підприємстві. Донька одружена живе своєю родиною.

Софія живе з чоловіком за містом, часто їх відвідує свекруха, яка не може промовчати:

– Соня, хватить вже керувати. Чоловік у тебе без нагляду доводиться готувати самому, прибирати. Він каже, що ти господарськими справами вдома майже не займаєшся, лише робота та робота. Зустрічі, наради. Дивись, набридне йому, знайде іншу, піде від тебе.

– Зоя Андріївна, а я його не тримаю. Не влаштовує, нехай іде. Чомусь мені він нічого не каже, а ось вам скаржиться. Я знаю, що ви з ним постійно мене обговорюєте, але мені все одно. Не влаштовую я його, будь ласка на вихід. Є квартира, хай там живе.

Такі розмови зі свекрухою у Софії ведуться періодично, вона шкодує свого єдиного синочка Андрія. Не та дружина йому попалася.

Софія поважає свого чоловіка, але не любить, це вона давно зрозуміла. У молодості їхнє одруження було заплановано батьками тієї та іншої сторони. Поступово вона зрозуміла, живе з Андрієм, бо так треба.

Софія віддає всю себе роботі, улюбленому підприємству, тут їй цікавіше, ніж вдома з чоловіком. Вдома щовечора чує розмову Андрія з мамою по телефону. Особливо останні десять років рівно о дев’ятій вечора Зоя Андріївна дзвонила своєму чаду. Зараз Софія навіть не прислухається до їхніх розмов.

Андрій працює на підприємстві, він порядний, будинок у них – повна чаша, здавалося про яке ще життя мріяти. Дружина заробляє більше за чоловіка, але вона на це ніколи не звертає уваги, так само, як і він.

Все в житті колись буває вперше. Ось і в Софії одного разу все перевернулося. Якось доля їй сказала: “Стоп!” Оглянься, і не пройди повз!»

Вранці вона, як завжди, вийшла зі службової машини, і попрямувала до прохідної. Статус керівника підприємства наклав на неї відбиток. Вона ввічлива, ніколи не дозволяє грубо розмовляти з підлеглими, колегами.

Проходячи через прохідну, вона затримала погляд на чоловіку, який розмовляв з охоронцем. Охоронець привітався, а чоловік теж кивнув головою, але Софія випадково зустрілася з ним поглядом. Її підкорили його очі, такі теплі та захоплені. Вона відповіла на вітання чоловіків, і поспішила геть. І з цього дня образ Максима був з нею всюди.

Вона дізналася, що Максим приїхав у їхнє місто нещодавно до родичів і влаштувався до них на підприємство водієм-експедитором. А найголовніше, він не одружений, хоча вік під п’ятдесят, мабуть у розлученні, вирішила вона. Вона не знала, коли Максим побачив уперше Софію, про себе ахнув: “Королева”. Дізнався, що в неї чоловік працює також тут на підприємстві.

Минуло зовсім небагато часу, і Софія зрозуміла, що втріскалася в цього симпатичного Максима, а він, як на зло, щоранку траплявся їй біля прохідної, ніби спеціально її чекає, щоб привітатись. Хоча це так і було. Вона постійно думала про нього, вона навіть ходила територією, йшла саме туди, де міг перебувати Максим.

Це був кошмар, але вона нічого не могла з собою вдіяти. Стала розсіяною, практично не спить в одному ліжку з чоловіком, а ночами вдається до мрій. Але варто їй наяву побачити Максима, одразу згадує, хто вона є, і гордо кивнувши головою, проходить повз.

Максим переживає те саме, докоряє себе:

– І тереба було закохатися в директора підприємства, в «Королеву». Навколо багато вільних жінок, запрошують самі його в кафе, іноді і в гості, а його це анітрохи не чіпає.

Але недаремно кажуть, що доля призначена на небесах. Службовий автомобіль Софії потрібно поставити на ремонт, інакше можуть бути серйозні наслідки. А їй терміново треба їхати до сусідньої області на нараду. Зателефонувала до гаража, щоб їй дали інший автомобіль та іншого, водія.

Вранці, вийшовши з дому, побачила інший автомобіль, і, як завжди, кивнувши головою, сіла поруч із водієм. Зустрівшись очима з Максимом, вона здивувалася:

– Доброго ранку, тепер Ви – мій особистий водій?

– Розгубилася на секунду вона.

– Так, Софіє, Сергіївно! А ви, що проти?

– Ні, не проти, якось несподівано.

Вони їдуть сірими зимовими вулицями, виїхали на трасу, Максим щось говорить, розповідає, а в неї плутаються думки. Їй треба налаштуватися на зустріч із керівниками інших підприємств.

На нараді ловила себе на думці, що не слухає, відволікається. Нарешті закінчилася нарада, Софія поспішає до автомобіля, відчиняє дверцята та зручно розміщується на сидінні. І раптом зауважує, що перед нею на панелі лежать три троянди. Максим пояснив:

– Софіє Сергіївно, ці троянди для Вас!

– Але покупка троянд не входить у Ваші обов’язки, – якомога серйозніше відповіла вона.

– Мені хотілося Вас порадувати, – лагідно сказав водій.

– Тоді дякую! Вам це вдалося! – вже з посмішкою вимовила Софія, і не чекаючи від себе, раптом цмокнула його в щоку.

Злякавшись свого вчинку, вона дивилася на Максима, широко розплющивши очі, а він усміхався від щастя своєю білозубою посмішкою.

Вони повільно поверталися з сусіднього міста, Максим хотів якнайдалі відстрочити момент розлучення, а Софія теж не поспішала. Почуття накрило їх із головою, причому одночасно.

Наступного дня їй треба було поїхати з документами на зустріч, після обіду нарешті звільнилася від справ, викликала машину та поїхали. Їхали і говорили ні про що, але коли вона вийшла назад, відчинивши дверцята в машині, знову побачила троянди на панелі.

– Максиме, навіщо Ви купуєте мені квіти? Навіщо мене балуєте? Дивіться, я швидко звикну до квітів!

– А я Вас не балую, мені подобається Вас радувати, а ще тому, що я Вас давно люблю.

Цей їхній перший романтичний тиждень переріс у щось більше. Софія розуміє, вона заміжня, і робить все неправильно, але не може впоратися з почуттями, як і Максим. Вона сама дивується, звідки ці почуття, ніби зберігалися десь у неї, а тепер виплеснулися, і ніяк не зупинити їх.

Час минав, а ці двоє не помічали нічого довкола, їм не діло до людських пересудів за спиною. У них одне тільки на думці:

– Як побачитись із коханим?

Софія зовсім не звертала уваги на багатозначні погляди колег, підлеглих. А розмови були в усіх куточках підприємства, дійшли розмови до чоловіка, а ще й до свекрухи.

А Максим уже запропонував їй заміж, і вже сам хотів поговорити з її чоловіком по-доброму, звичайно. Софії було страшнувато міняти щось у житті, але й без Максима вже неможливо.

– Максим не треба говорити із чоловіком, я сама йому все скажу.

Після роботи він привіз її додому, вона попрямувала до будинку, на подвір’ї побачила жіночі сліди на свіжому снігу.

– Напевно, свекруха приїхала, щоби це означало? – подумала вона.

– Привіт, – сказала чоловікові та свекрусі, увійшовши на кухню.

Софія розігріла вечерю, і все думала про Максима. Після вечері вимила посуд, увійшла до кімнати та відчула напруженість. Свекруха суворо дивилася на неї, чоловік теж. Першим почав чоловік:

– Може пора все розповісти? Як ти могла зв’язатися із водієм? Як ти могла спуститися до цього? Я тобі вірив, – вигукував чоловік.

Софія спокійно сказала:

– Вибач, якщо зможеш. Викручуватись не буду. Так, так і є, Максим працює водієм. Так, я покохала Максима, і збираюся з тобою розлучатися.

Свекруха вставила своє:

– Дивись, як заговорила, вона покохала. Розлучатися вона зібралася. А хто тобі дасть розлучення? Андрій проти розлучення, і мені не потрібне ваше розлучення. Забудь і живи з чоловіком.

Софія не витримала:

– А яка ваша справа, Зоя Андріївно! Покиньте мій будинок, я не маю наміру вислуховувати ще від вас закиди.

Свекруха злісно дивилася на невістку:

– Андрій! Збирайся, їдемо. Ми думали, ти повинишся, відчуєш себе винною, може й пробачимо. А вона ще й у наступ іде.

Багато вислухала Софія, все витримала, половина слів до неї не доходила, вона була у своєму світі. Чоловік зі свекрухою нарешті пішли.

Софія вийшла у двір, сніг, що кружляв, потроху замітав сліди чоловіка і свекрухи. Сліди минулого. А що буде попереду, вона не загадувала.

Вона сказала собі:

– Ну що ж, я вступаю в інше життя. У життя, де житиму в коханні, і десятки років усвідомлюватиму, що життя – одне. І житиму своїм життям, і не буду втрачати свій шанс.

Софія вдихнула чистоту холодного повітря, в передчутті довгоочікуваних змін. Надто довго жила прісним життям, без кохання, навіть без звички, а так просто – треба жити й усе.

А за годину під’їхав Максим із величезним букетом квітів. Обійнявши свою кохану, сказав:

– Все у нас буде добре.

Минуло вже років п’ять, Софія з Максимом живуть та захоплюються один одним. Радіють, що можуть не таїтися, насолоджуватися своїм простим і доступним щастям сім’ї, де живе взаємне кохання.