Пишу, щоб розповісти всім про людину, яка замінила мені батька. Це мій вітчим.

Але все це я зрозуміла через двадцять років. А за роки свого дитинства я принесла моїм батькам багато горя.

Батько нас покинув, коли мені було чотири роки, і я його більше ніколи не бачила. Мама вдруге вийшла заміж.

Здавалося б мені радіти, що в мене тепер є батько, але мені тоді здавалося все інакше. З’явились якісь дурні ревнощі, я постійно робила все йому на зло.

Часто скаржилася мамі, що вітчим мене кривдить. Мама розуміла, що це не так, але ніколи мене не карала.

Щоб якось налагодити стосунки у сім’ї, мене балували, купували майже все, що я хотіла. Ніхто з моїх однокласниць не мав айфона і стайлера для створення локонів, а в мене все це було.

Батьки навіть вирішили не заводити спільну дитину, бо я сказала, що піду з дому. Вітчим все це терпів, бо дуже любив мою маму, а як я згодом зрозуміла і мене.

Якось мама не витримала всього цього і запропонувала йому розлучитися. Вони проговорили на кухні цілу ніч.

Я підслуховувала під дверима і була рада такому маминому рішенню. Але тут почула, як вітчим сказав, що не зможе жити без нас і нам буде матеріально тяжко одним.

Після закінчення школи я вступила, не без допомоги знайомих вітчима, до університету. Вдома всі були раді і вирішили відзначити цю подію у кафе.

На третьому курсі дізналася, що вагітна, але хлопець одружитися відмовився. Мені було соромно зізнатися у цьому батькам, особливо мамі.

До цього часу, подорослішавши, я трохи змінила думку про мого нерідного батька, але за звичкою поводилася з ним так само грубо. Але в такий важкий для мене момент зрозуміла, що поговорити зможу тільки з ним. І не помилилась.

Вперше ми говорили так довго та відверто. Я була дуже винна перед ним і вибачалася за все.

Адже за всі ці роки мій рідний батько жодного разу про мене не згадав і про все, що мала, я була зобов’язана вітчиму. В мене з’явився син, закінчила навчання, у всьому мені допомагали батьки.

Цього року син йде до першого класу, і ми всі готуємось до цієї події, особливо дідусь. Вони дуже прив’язані одне до одного.

Любов онука — це, мабуть, компенсація моєму вітчиму за те, що я витворяла. А від себе мені хочеться сказати: «Пробач, тату»!

КІНЕЦЬ.