– Мама, а як ви жили в давнину? – запитали мене діти за кілька днів до мого 37-річчя.

Зараз я і сама не можу точно сказати, як я жила в цій далекій давнині без стільникового зв’язку, планшетів, комп’ютерів, посудомийки, автомобіля або олінклюзіва.

Я не пригадаю який телефон у мене був до нинішнього, але я добре пам’ятаю дерев’яний дерев’яний будинок моєї прабабусі в Сумській області, куди мене привозили на зиму. Я пам’ятаю як лякалася ударів годинника зозулею, як голосно вони цокали і як кожен день бабуся перетягувала ланцюжок з гирьками.

Я пам’ятаю як добре було зігріватися на печі, нагулявшись по заметах у дворі. Я пам’ятаю які яскраві снігурі зліталися на горобину.

Я пам’ятаю полотняний мішок з гарбузовим насінням, який лежав на печі, щоб воно не відсиріло.

З інших ласощів я пам’ятаю мочені яблука. Антонівка. Бочка з яблуками стояла на вході в підвал. Бабуся приносила їх в емальованій мисці з відбитим краєм. Холодні, якісь солоно-кислі, і як ніби трохи газовані. Найсмачніші ласощі!

Я не пам’ятаю якої фірми у мене ноутбук або телевізор або посудомийка, якими я користуюся кожен день. Але і через 33 роки я пам’ятаю запах овечої вовни. Його неможливо з чим-небудь переплутати.

Я не пам’ятаю назву останнього готелю в якому я зупинялася, але я пам’ятаю жарко натоплену піч і себе сидячу на печі, як мені мили голову яйцем, як загортали в великі жорсткі відрізи самотканної конопляної тканини.

Я не пам’ятаю жодного номера телефону, крім номерів своїх дочок, але я пам’ятаю як навесні з-під снігу з’являлася жирна чорна земля, як прилітали ластівки, як з гнізд жадібно відкриваючи дзьоби кричали пташенята, в які нещасні батьки не встигали приносити черв’ячків.

Я не знаю як жити без пральної машини, але знаю як красиво і вигадливо розтікається по воді білизна, яку бабуся возила на велосипеді полоскати у крижаному весняному струмку.

Я не пам’ятаю що було вчора, але пам’ятаю так багато з «старовини», що не можу зрозуміти живу я зараз або по-справжньому я жила тоді …

КІНЕЦЬ.