– Ти уявляєш, вона народжувати зібралася, – Ігор подзвонив сестрі в середу вранці.

– Давай зустрінемося після роботи – треба поговорити.

– Добре, звільнюсь о шостій, на початку сьомої.

– Домовилися. В кафе «Енергія» підемо?

– Як скажеш.

Кафе «Енергія» було для брата з сестрою особливим місцем. Вперше Світлана якісно вправила мізки братові саме тут. Тоді він хотів покинути університет, вона його переконала. Потім ще траплялися всілякі історії… і щоразу старша сестра давала Ігореві слушні поради.

Його стосунки з Оленою сестрі не подобалися: велика різниця у віці. Але у сфері особистого життя братик приймав самостійні рішення. Та й ясно яким місцем він приймав ці самі рішення.

… Їхній улюблений столик з видом на вулицю був вільний. Світлана тільки встигла замовити каву, як побачила у вікно Ігора – діловий костюм перетворював його на хлопця з обкладинки журналу.

– Ну, привіт, красень! – сестра дивилася на Ігора з любов’ю.

– Часу в мене небагато, тож давай – коротко й у справі.

– Говори мало, йди швидко – нічого не змінюється, – брат засміявся.

– А в мене, між іншим, питання важливе.

– Важливе?

– Так. Олена моя завагітніла і хоче залишити дитину.

– Що тут незвичайного, не розумію – ви дорослі і знаєте вже звідки беруться діти.

– В тому то й справа! Ми на початку відносин все обговорили. Домовилися – жодних дітей. Вона була абсолютно згодна. Казала, що підтримує моє рішення. А тиждень тому показала мені дві смужки і сказала, що буде щасливою народити мені сина.

– Вже відома стать? – здивувалася сестра.

– Ні звичайно! Вона відчуває, розумієш? Це хлопчик! Моя копія, прикинь. Олена не сумнівається ні секунди, що він буде схожий на мене – такі гени не повинні пропадати даремно.

– Зрозуміло, у тебе буде дитина. Вітаю.

– Смієшся? Мені не потрібна Олена, а тим більше Олена з дитиною. Я на таке не підписувався. Мені потрібна свобода. До того ж все було обумовлено. І неодноразово! Не знаю, що вона думала.

– Ти смішний, Ігоре. Скільки вже ви разом?

– Три роки. І вже рік точно я думав, як усе це закінчити.

– Що ж не закінчив?

– Звичка. Жаль її було. Та й нормально начебто жили, просто… вона почала сваритися, претензії якісь на порожньому місці. Хоча питання про одруження та палкі зізнання ми з нею теж обговорили на самому початку.

– Треба ж, яке тепер передбачливе покоління – все ви знаєте наперед. Не зрозумію тільки навіщо ти взагалі з нею жив? Ніяких зізнань, жодного одруження, жодних дітей.

– Слухай, вона сама мене затягла до себе. Я тоді лише диплом одержав, на роботу влаштувався, а вона вже начальник відділу. Навчала, оберігала, та й закрутилося. Самотня, самостійна, своя квартира. Приручила мене, як то кажуть.

– Ну ти, мабуть, був зовсім не проти.

– А чого мені бути проти? Як сир у маслі… – Ігор запнувся.

– Продовжуй, чого ти замовк? – підхопила Світлана.

– Гарна вона жінка, коротше. Ось тільки…

-?!

– Світлано, їй 38!

– Ти не знав, чи що?

– Не знав. Вона говорила, звичайно, що старша, але в паспорт я не заглядав. Думав – трохи за 30 їй, максимум 33.

– Не така вже велика різниця насправді, та й виглядає твоя Олена сильно молодша за свої роки.

– Це зараз невелика. А що потім буде? Мені сорок, а їй 52… Жах! І взагалі, як вона могла ухвалити рішення за нас двох? Я не підписувався на роль батька, розумієш? У мене немає грошей, житла, бажання немає, зрештою! Це моє життя, і нав’язувати мені будь-що ніхто не має права.

– Та розумію я твоє невдоволення і Олена, звичайно, не права. Але дитина вже є. Точніше, скоро буде – адже його ще треба народити. Що ти збираєшся робити?

– Хочу піти від неї і забути все це як страшний сон. Що ще? Вона мене обманула та використала! Зробила все по-своєму, хай сама й виховує.

– Тоді навіщо ми тут? Що ти хочеш від мене? Адже ти вже все вирішив? Чи ні?

– Вирішив … не вирішив … розумієш, якщо він народиться – це ж буде мій син. І вийде, що я – негідник, кинув його ще до народження. Олена, до речі, каже, що від мене нічого не просить, що вона свідомо хоче народити собі. Останній шанс, бла-бла-бла.

– Можливо так і буде.

– Усі вони кажуть одне, а роблять інше! Спочатку – не хочу дітей, потім – я вагітна, спочатку – не хочу аліментів, потім – зустрінемося у суді. Бачити її не можу!

– Ігоре, ситуація зрозуміла. У тебе буде дитина, яку ти не планував. Цьому важко одразу зрадіти.

– Особливо у 26 років! – погодився Ігор.

– Зате коли тобі буде 50, у тебе буде дорослий син. Або дочка. Мені таке вже не світить. Адже ми з Миколою теж спочатку хотіли кар’єру зробити, а потім дітей. А вийшло як? Все є у нас, а дітей нема. Так що, братику, життя часом складається не так, як хотілося б… Звичайно, ти чоловік і зможеш знайти молоду дружину, якщо захочеш дітей років у 50. Тільки знаєш що? Дитина – це диво, і, якщо вона зараз хоче до тебе прийти, – приймай. Не треба відмовлятися від того, що пропонує тобі життя.

– Але я не хочу з Оленою одружитися! І жити з нею не хочу!

– Ти і справді зовсім ще дитина, як я подивлюся. Та хто тебе просить одружуватися? Не хочеш – не живи. Допомагай матеріально. Це буде правильно, по-людськи. Народиться малюк – познайомитись треба, і аліменти платити. Раптом це твоя єдина дитина?

– Та НУ тебе!

– Роби як знаєш. Ти ж хотів знати мою думку? Це підлітки роблять, що хочуть і думають, що за це їм нічого не буде. Пора вже подорослішати. А ти що Олені сказав? Встиг уже образ наговорити?

– Вгадай з трьох разів! Звісно, встиг. Я вже з’їхав від неї.

– Коли?

– Вчора.

– Нормально, – усміхнулася Світлана. – Якщо сьогодні вибачишся, напишеш, що неподумав, а тепер навіть радий – вона простить.

– Ти серйозно? Не вибачатимуся я, сама нехай вибачається.

– Сама так сама, – знизала плечима Світлана. – Мені час додому. А ти думай. О, фільм згадала – «Зламані квіти». Подивися. Може, допоможе?

***

Ігор сестру не послухав. Розірвав із Оленою всі контакти. Сина свого ніколи не бачив. Хлопчику вже десять років, його мати вийшла заміж і поїхала в інше місто…

КІНЕЦЬ.