Олена народилася і жила все життя у великому місті – обласному центрі.

Вона бачила села тільки з вікна татової машини, коли вони всією родиною виїжджали на пікнік до озера.

Було просто цікаво подивитись – як там живуть люди? Бабусі сідають уздовж своїх огорож, щоб продавати молоко та овочі зі свого городу, молодь у спортивних костюмах кучкується біля клубу, тітки в косинках снують туди-сюди.

-Нудно! Ой, як у них нудно! – думала Олена.

Інша річ у місті – весь час якісь події, життя вирує! Дискотеки не в старих клубах, а в гарних нічних закладах та й люди в місті більш сучасніші.

Коли Олена дивилася з мамою серіали про село, її завжди веселила поведінка сільських – говорять цікаво якось, дівки з довгими косами, та й хусточки якісь строкаті на плечах!

-Мамо, а в селах і справді всі такі старомодні? – запитала одного разу Олена.

-Та нормальні там люди! Сучасні! Я любила в дитинстві їздити до своєї бабусі в село. Там спокійно, люди всі добрі, чуйні, милі! Їжа смачна – бо натуральна.

-Ой! Їжа, спокій! Нудно це все. Хіба для бабусь ні!

У двадцять років Олена вийшла заміж. Правда, бо завагтніла, але все одно вони з Юрою вже давно планували розписатися, вже два роки як зустрічалися.

Був ще приємний бонус – батьки Юри будували будинок у селі і вони планували туди переїхати, а це означало, що їхній єдиний син стане повноправним господарем двокімнатної квартири.

Так і вийшло – свекри переїхали, коли Олена була на п’ятому місяці вагітності.

-Слухай, Юро, а що це твоїх батьків у село потягнуло? – запитала Олена.

-Сам не знаю, вони міські, а тут у мами прямо почалося, кричала татові:

-Давай поїдемо подалі від цього міського!

Лікар порадив їй виїхати з мегаполісу або до моря, або в село, де чисте повітря. Тато теж хотів поїхати, але набагато пізніше, а мама поспішала.

-О! Я б нізащо на світі не поїхала б у село! Ось не моя ця романтика!

-Нічого, старша станеш – сама попросишся, – посміхнувся Юра.

-Ага, корову заведемо, – відповіла Олена.

– Курочок різних по дворі пустимо. Я ходитиму в калошах і квітчастій хустці, а ти на тракторі їздитимеш. Прийдеш додому такий, втомлений, веселий і у брудній куртці, закричиш:

-Жінко, їсти давай!

А я тобі картоплю з печі в горщику дістану, молоко в глиняному глеку, яйця з-під курки. Та ніколи цього не буде!

Олена сама реготала зі своїх жартів. А Юрко тільки усміхався і дивився на неї хитаючи головою, мовляв:

-Поживемо – побачимо!

За два тижні до пологів дружини, Юра взяв відпустку на місяць, і подружжя вирушило на тиждень до свекра.

Був липень, Олені розстелили крісло під яблунею в тіні, приносили смородину та малину на тарілочці, робили салати зі свіжих овочів та домашньої сметани, купленої у сусідів.

-Боже мій, як добре! – муркотіла від задоволення Олена.

Юрко застиг від здивування.

-Та ти що, – іронізував Юрко. – Де ж добре? Тут же в калошах по грязюці ходять!

-Ну, це відпочивати добре тут, а сама б я тут не жила! Нудно!

Хоча дивно – міська свекруха не скаржилася на тягар сільського життя. З господарства – тільки кіт і безпородний песик, маленький город, кущі ягід та яблуні. Є всі умови в будинку: туалет, душ, водопровід. Найголовніше – вона добре почуватися стала, і каже, що в місто тепер ні ногою! Дивно, звісно.

Олена народила доньку Світлану. Поряд з будинком Юри та Олени все гуркотіло від техніки, а двір був просто напханий автомобілями, до дитячого майданчика не пройти. Йшло будівництво новобудови.

Дочка пішла в садочок, а потім і в школу, а Олену вимотувала дорога на роботу з пересадкою з тролейбуса на автобус. Навіть коли купили машину і чоловік сів за кермо, то ранок без пробок не обходився, Юрко часто спізнювався на роботу після того, як відвозив дружину.

Вірні друзі з їхньої молодіжної компанії якось стали пропадати, всім ніколи, у всіх свої сім’ї, навіть зустрітися часу немає. Спілкування частіше проходило телефоном і то недовго, так пара фраз.

Одна радість – відпочинок у свекрухи. Замість розкладного крісла – сучасні гойдалки під яблунею та зручний гамак. Город став ширшим, теплицю збудували. Свекруха з роками стала тільки бадьоріша, та й свекор повеселішав!

Світлана росла і Олена її на літо відправляла до бабусі з дідусем у село. У дитинстві це їй подобалося – тепло, річка, нові подружки, але ближче до юності їй це набридло:

-Мамо, ну які там розваги? Сільський клуб та літнє кафе на п’ять столиків? Нудно! Я вже не маленька, мені місто цікавіше.

А ось Олена навіть сама собі не хотіла зізнатися, що її як магнітом тягне туди, де тихо і спокійно. Але що робити, коли тягне? Вона стала підшукувати в інтернеті ділянку в селі, десь ближче до міста, а не так далеко, як у свекрухи.

Ось, кілька підходящих, за 10-20 хвилин їзди від міста, все ж таки роботу не кинеш! Юрко заглянув через плече дружини до її ноутбука – чим Олена там займається? Ну, нічого собі, не може бути!

-Юро, ну а що? Світлана скоро стане повнолітньою, їй захочеться мати свою квартиру. У нас є накопичення, батьки допоможуть, давай потихеньку будуватися? А поки що просто ділянку купимо.

-А як же корова та кури? – пожартував Юрко. – Як же калоші, квітчаста хустка і я у куртці? А як же трактор?

-Та нісенітниця це все! – зніяковіла Олена. – От ніколи б не подумала, що скажу ту ж фразу, що й твоя мама:

-Давай поїдемо від цього міста!

Не хочу в місті жити, не розумію себе, але мені здається, що тут мені чогось не вистачає. Вперше у мене таке.

Так і зробили. Зараз Світлані двадцятий рік, і вона з нетерпінням чекає, коли житиме одна – сама собі господиня.

А будинок вже стоїть, потрібне лише внутрішнє оздоблення, дещо по дрібницях і можна в’їжджати.

Олена цього моменту теж дуже чекає!