Коли Вікторія сказала мені, що не хоче продармувати свою декретну відпустку і планує розвиватися, я її підтримав. Дружина і справді зайнялась розвитком. Раз в тиждень кур’єр привозив їй якісь книги. А потім настав день “Х” і ми стали батьками. Недавно я зазирнув до дружини в кімнату. Златка сопіла в своєму ліжечку, а дружина клацала на телефоні. Я не стримався і спитав Віку, для чого були всі ці балачки?

Моя дружина Вікторія  – амбітна і цілеспрямована жінка. Вона не спішила з появою дитинки, поки не опинилася на посаді, про яку завжди мріяла. Вона насолоджувалася цим два роки, а потім нарешті ми почали працювати над батьківством.

Коли Віка показала мені дві смужки, ми обоє зраділи. Пам’ятаю, відкрив вікно і кричав на весь двір, що буду татом. Хтось аплодував мені, але це не викликало великої реакції. Але мені було байдуже. Я з нетерпінням чекав народження нашої з Вікторією дитинки.

Вікторія одразу почала планувати, скільки вона буде на роботі, коли буде вдома, скільки це коштуватиме тощо. З ростом живота зростали і плани. Мені здалося, що вона, звісно, перегинає палицю. Звичайно, до появи дитини потрібно готуватися, але не можна все записати і розкласти по полицях…

– Любий мій, знаєш, що я подумала?, – сказала вона мені одного вихідного дня, коли лежала і натирала животик якимось кремом.

– Мені варто якось використати час, поки я вдома, – продовжувала вона.

– Може, ти будеш доглядати за дитиною?, – запропонував я.

– Ні, я про інше, я також працюватиму над собою, – додала Віка з блиском в очах.

І вона справді це почала робити. Вона почала слухати різноманітні подкасти, і не було тижня, щоб до неї не зайшов кур’єр із пакетом книжок. У нашій спальні росли купи книг різними мовами. Я не мав уявлення, коли Віка буде все це встигати читати з дитиною на руках.

Потім настав день, коли я відвіз її в пологовий будинок і за кілька годин став татом. Перші дні пролетіли дуже швидко, Віка раптом опинилася вдома з маленькою Златкою і потрібно було вирішити десятки речей. Я переніс книжки зі спальні в шафу в коридорі, тому що нам потрібно було місце для дитячого ліжечка.

Щодня ми зі Златкою ходили гуляти, купали її, грали з нею і спостерігали, як вона спить. Я не міг сидіти на роботі, і кожного дня летів додому до своїх дівчаток.

Одного разу я щось складав, а в шафі в коридорі, серед купи інших речей, визирали книжки, які Віка приготувала для декретної відпустки. Я хотів їй про це сказати. Вона лежала на дивані у вітальні з телефоном у руці. Златка все ще спала в своєму ліжечку.

– Можливо пізніше, – відповіла мені Віка, продовжуючи дивитися на екран смартфона. Від її планів фактично нічого не залишилося. Я не кажу, що вона повинна розвиватися з ранку до вечора. Але коли я бачу, як вона лежить з телефоном, мені, чесно кажучи, стає трохи сумно…

Скажіть мені, ну хіба це нормально? Для чого тоді були усі ці балачки?

Джерело