День стояв сонячний, спекотний і безвітряний. Над сільським городом стояла спека.

Навіть змовкли комарі й мухи, тільки постукувала молотками бригада майстрів на сусідньому подвірʼї.

– Ох, і як будівельники можуть на такій спеці на даху сидіти, – зітхнула Оля, подивившись з-під долоні через паркан.

– Правильно, але це їхня робота, їм гроші потрібні… Проте ні. Он, злазять, пішли вже на обід… – баба Марія кивнула внучці. – Ходімо і ми з тобою в будинок, там прохолодніше, я лимонад зроблю миттю.

Оля жила у бабусі, бо була у відпустці, і бабуся почала ремонт кухні. Треба їй допомагати.

– Коли не спека, то давно б за мою кухню взялися будівельники. А так діло у них не дуже швидко просувається. Але через три дні обіцяли і до нас прийти, – баба Марія подивилася на Олю.

– Там, до речі, і холостяк один є, дивись уважніше!

Вона багатозначно захихотіла, а Оля відвернулась і сказала:

– Знову ти мене намагаєшся заміж видати.

– Ага, намагаюся, і не приховую. Засиділася ти в дівках. Інститут закінчила, працюєш. І чого одній все ходити? Любити тобі пора і народжувати час, – строго відповіла бабуся.

– То навіщо нам кухню ремонтувати? – сказала Оля.

– Піди і скажи їм відразу, мовляв, хто тут неодружений? А одружуйтесь з моєю внучкою, яка засиділася в дівках!

– Не починай, – бабуся похитала головою, – з чоловіками так не можна. Їх треба поважати і любити. З першої зустрічі налаштувався на це. Інакше якщо свій характер показувати будеш, то нічого ні з ким ніколи і не вийде.

– Хіба? – Оля підвела брови, – а як же я поважатиму, якщо людину зовсім не знаю? Може, він і не вартий моєї поваги?

– А це потім буде видно. А спочатку треба бачити в людях тільки хороше. Тим більше, що ти людину ще не знаєш! – стояла на своєму бабуся, – але цього разу ми пустимо в хід найважливіший козир.

– Це який же? Мені в міні-спідниці до них вийти? – зареготала Оля.

Вона з усмішкою дивилася на стареньку, не розуміючи до чого вона веде.

– Не вигадуй. Цим тепер нікого не здивуєш. Сама побачиш. Ми пригощатимемо їх обідами, поки будують. Ну, як і сусідка Світлана. І головним козирем буде мій борщ.

– О, так… Твій борщ чудовий, бабусю. Ніде я не їла нічого смачнішого… – здалася Оля.

– Я готуватиму, а ти дивися пильно. Тому що вдруге приготуєш сама. От і виходить, що твоя доля в твоїх руках… У прямому розумінні! – загадково сказала бабуся, ніби готувати вона збиралася приворотне зілля, а не борщ.

Напередодні ввечері перед приходом будівельників бабуся довго варила в печі бульйон. Він був густим, наваристим і запашним завдяки спеціям та кореню селери.

Вранці вони з Олею вже нарізали капусту, картоплю, моркву й цибулю. Заправку бабуся посмажила окремо на сковороді, і коли картопля й капуста в борщі «умліли», а два сорти м’яса стали м’якими та ніжними, бабуся поклала у каструлю і смажену моркву з цибулею. Давши трохи прокипіти борщу в такому складі, бабуся кинула туди кілька білих сушених грибів.

– Це для особливого аромату! – сказала вона, – зовсім інший смак виходить. Гриби – це запах лісу.

В останню чергу баба Марія поклала в суп другу засмажку – це тушкований на сковорідці буряк з томатами без шкірки.

– Саме томати, маючи кислоту, не дають буряку втратити колір і соковитість, – пояснювала бабуся, – але кинувши цю другу заправку до борщу, його не можна кип’ятити. Тільки довести до кипіння. Бо борщ має бути червоним! І трохи кислуватим від томатів.

Для “кольору” бабуся ще додала в каструлю половинку невеликого бурячка. А потім вийняла його з каструлі перед подачею.

– Ну, ти й майстриня, бабусю, – раділа Оля, – хоч я твого борщу поїм… Ммм, а який аромат!

– Кинь зелені зверху, – порадила бабуся, – і сметаною побіли. Я його й сама обожнюю найбільше з перших страв.

Жінки поїли спочатку самі, а потім винесли до садової альтанки, де вже розташувалися працівники, перший обід.

– Ми ще такого бенкету не заслужили, – засоромилися троє чоловіків, – тільки розбирати підлогу почали. Завтра за піч візьмемося.

– Їжте, їжте, борщ оцініть, моя внучка готувала, – рекомендувала бабуся перше, коли Оля ставила на стіл гарячу каструлю.

– Смакота, – похвалив борщ старший мужик років п’ятдесяти, – як вам, Сашко, Миколо?

– Смачно, – відповів Микола, підсобник років сорока, – моя дружина точно так не зуміє, все робить пошвидше… А тут як у ресторані.

– А мені можна без другого, а краще ще тарілку борщу? – соромлячись попросив наймолодший Сашко, – у житті не їв нічого смачнішого, чесно. Дякую, Олю…

Бабуся посміхнулася.

– Моя онука все смачно готує, кухня – це її покликання, незважаючи на те, що у школі ще й викладає.

– Борщ за бабусиним рецептом і під безпосереднім її керівництвом, – поправила бабу Марію Оля і почервоніла.

– Значить, це у вас сімейне. Ай, молодці. Нині такі жінки рідкість. Багато наших мужиків у їдальнях харчуються на роботі. А така дружина, як Оля, вдома – скарб… – захоплювався Микола.

Бабуся принесла друге, рибу під маринадом. І всі знову хвалили Олю, яка справді сама приготувала цю страву.

– Ні, не можна нас так годувати. Давайте завтра їсти будемо після всієї роботи. А в обід тільки чай, інакше з місця нам не встати.

– Добре, – засміялася бабуся, – як скажете. А то й справді, тепер не нахилитися.

Оля прибирала посуд зі столу, а Сашко допоміг їй віднести тацю в будинок.

– О, як тут прохолодно і затишно, – сказав він, ступаючи на кухню, – ви теж тут живете?

– Ні, я в місті, як і ви всі. А тут з приводу ремонту й допомоги по городу та саду, – посміхнулася Оля.

– А як ваша родина вас відпустила? – не посоромився запитати Сашко.

– А я одна. Школа – дім, ось і все моє життя. У гості ходжу до батьків, і ось до бабусі приїжджаю. Вона дуже радіє. Може, завтра супчику?

– Оце було б чудово, Оля, якщо не важко. А ми вже відпрацюємо таким чудовим господиням.

Вони пішли на подвір’я, Сашко розповів, що він теж у відпустці, і вирішив підробити з товаришами, хоче зробити й у квартирі ремонт.

– Я теж живу один. З того часу, як мама та батько розлучилися і створили нові сім’ї… до мене вони теж приходять тепер у гості. Дивно, правда? Я ніяк не можу звикнути… – сказав Сашко, – і ось готувати нормально так і не навчився. Варю просте: макарони, вареники, а супи – ні. Не вмію і ліньки поратися… А ви молодець. Не в кожному ресторані так готують. Наскільки мені вдавалося пробувати.

Бабуся, бачачи, як молода пара дружньо розмовляють, сяяла.

Будівельники працювали, кухня щодня змінювалася: було викладено нову піч, поміняно підлогу, дах.

Бабуся раділа, і щодня меню обіду було новим, і всі страви дуже смачні.

– Олю, а чи не йти вам працювати в ресторан? – жартували майстри, одразу шеф-кухарем би взяли! Навіть не хочеться від вас іти, так нас давно не годували, не в образу іншим буде сказано. Люд у вас гостинний.

– Дякую, – сказала Оля, – і ви дуже добре працюєте.

– Олю ваш фірмовий борщ – це шедевр. Такого навряд чи ще десь покуштуєш, – нахвалював Сашко.

– Так у чому ж справа? – пожартувала бабуся, – приїжджайте допомагати. Треба дров нарубати для, ворота поремонтувати, дрібні роботи завжди є. І всі борщі будуть ваші. Оля майже кожен вихідний до мене приїжджає. Її й попросимо.

– На дрібні роботи всією бригадою невигідно їздити, а ось Сашко вам може стати в нагоді, – сказав Микола, – а тепер дякую, господині, а нам в інше село пора.

Баба Марія розрахувалася з бригадою, і задоволена сіла на лавку у дворі. З нею поряд присіла Оля.

– Ну от і все. Ремонт є. Кухня, як нова… – сказала бабуся, – а як тобі Сашко? Приємний молодий чоловік. Здається, ви подружилися?

– Здається так. Принаймні він попросив мій номер телефону, – підтвердила Оля, обіймаючи бабусю.

– А мені здається, що ти йому подобаєшся! – хитро заспівала бабуся.

– А мені здається, що йому дуже сподобався борщ! – доповнила пісеньку Оля і засміялася.

– Нічого нічого. Все з чогось починається, – бабуся багатозначно підняла вказівний палець вгору, – тільки на весілля не забудьте мене запросити, і довго не тягніть із цим.

Оля почала збиратися додому.

– Погостювала б, ще серпень, а тобі вчителювати у вересні, га? – попросила бабуся.

– Потім обов’язково!

Вона поїхала, а за два тижні зателефонувала бабусі:

– В суботу буду. І не одна. Із гостем. Продукти привеземо, не хвилюйся, і готувати сама буду.

– А чи не борщ ти зібралася в мене готувати? І тоді я здогадуюсь з ким ти приїдеш? Га? – голос бабусі тремтів від радості.

– Здогадуєшся. І готуватиму я борщ, бабусю… А ще дякувати тобі будемо, за те, що ти нас познайомила… Розумієш, про що я? – відповіла Оля.

Довго цієї ночі не могла заснути баба Марія. Вона крутилася на ліжку і згадувала свою молодість. А потім засміялася тихенько і сказала кішці, що лежала поруч:

– Ось так, Мусько. Мій козир спрацював… Сама сто років тому так заміж виходила, і внучці мій козир у нагоді став. Треба ж! Ось тобі й борщ, ось тобі й куховарство. Здається, ну що особливого? А правильний засіб. Працює. В усі часи. І добре … – очі бабусі закривалися від схвального муркотання Муськи, і незабаром обидві заснули…

…В хаті було тихо, тільки звичне цокання годинника на кухні давно не заважало спати, й слабкий вітер, що постукував гілкою черемхи у віконце, оживляли ніч.

А тягучий аромат бульйону для завтрашнього борщику ішов від печі смачним приворотним зіллям…