На відміну від неї, моя мама останні 13 років працює в Італії, щоб забезпечити нас, ухваливши самовіддане рішення забезпечити краще життя для нашої родини.

Мій батько помер, коли я ще навчалася у школі, і всі обов’язки лягли на плечі матері. У неї були свої заповітні прагнення, наприклад, провести у наш будинок водопровід, чого ми врешті-решт досягли завдяки її фінансовій підтримці.

Після мого заміжжя мій чоловік Геннадій переїхав до мене, і ми вирішили залишитись у нашому будинку, а не переїжджати до його батьків.

Протягом усього часу, проведеного за кордоном, мама рідко приїжджала до нас через проблеми з документами, внаслідок чого мої діти ледь впізнавали її.

Вони спілкувалися з нею тільки по відеозв’язку, але це не те саме, що фізична присутність.

Коли моя мати приїхала на свята, вона була в захваті від того, як ми перетворили будинок.

Однак вона була глибоко засмучена явною байдужістю дітей до неї, оскільки доньки, природно, тяжіли до своєї іншої бабусі. Тепер моя мама почувається нелюбою і порівнює себе з моєю свекрухою, запитуючи себе: чому її менше люблять?

Я намагаюся пояснити, що це просто питання звички і що дітям потрібен час, щоб звикнути до неї. Але з огляду на її швидке повернення до Італії така перспектива здається малоймовірною.

Я дуже хочу подолати цей розрив між моєю матір’ю та дітьми, але не знаю: як створити тісніший зв’язок за такий обмежений час?

КІНЕЦЬ.