-Яночко, яка ж ти у нас доросла. Фігуриста он яка, розумна, заберуть тебе за дружину ще на першому курсі!

Ось як тебе з нашого села одну в місто на навчання відправляти? – нахвалювала дочку Валентина, поглядаючи на чоловіка.

-Себе згадай, ледь почекав поки тобі вісімнадцять виповниться, – казав їй чоловік і батько Яни.

– Тільки й встигав наречених з усієї округи від тебе відваджувати. Коли розписалися, тільки тоді й зітхнув із полегшенням.

Гаразд, вже й автобус он підходить. Давайте прощатися…

Мати обняла дочку, і поки батько піднімав валізу з речами, дала їй в руку зім’яту тисячну купюру.

-Візьми, стипендія тільки через два тижні, а так хоч поїсти собі купиш. А ще я одну з наших курочок тобі з собою приготувала.

Вони попрощалися і автобус рушив.

Батько з матірʼю стояли на сільській дорозі і дивилися, як поволі віддаляється від своєї оселі їхня єдина донечка…

Яна і справді швидко подорослішала. Дівчина виглядала трохи старшою за своїх однолітків, але в душі вона залишалася все тією самою дитиною.

Усі сидячі місця в автобусі були зайняті. Яні так би і довелося стоячи пройти не близький шлях до міста, якби худий рудий хлопчина не поступився їй своїм місцем.

-Сідайте, я вже насидівся. З Пилипівки автобус майже пів години чекав на відправлення, у мене аж ноги втомилися, а виходити на вулицю, залишаючи всі речі в автобусі не хотілося.

Тут все, що нажите моєю працею, і музичний центр та мікрохвильова піч. Все це мені в гуртожитку знадобиться. Я вчитися їду, – з гордістю хвалився Андрій перед дівчиною.

-Спасибі не відмовлюся, я теж студентка…

Автобус був у дорозі близько години. Весь цей час Андрій стояв поруч із дівчиною, задаючі їй всілякі наївні запитання, а сам тим часом не міг відвести очей від її білявого волосся, що спадало по плечах на легку літню сукню.

Яні пощастило, хлопець не тільки допоміг їй спустити речі, але й доніс частину сумок, наповнених доверху продуктами з батьківського городу, до гуртожитку.

Вони хоч і навчалися у різних групах, та бачилися кілька разів на день. Жіночий корпус гуртожитку розташовувався в сусідній будівлі, одразу навпроти вікон кімнати, в яку заселили Андрія.

-Дивись яка білявка, – промовив сусід по кімнаті до Андрія, розглядаючи студенток.

Андрій обережно відвів хлопця від вікна.

-Це Яна! Моя дівчина. Наступного разу, не треба мені тут розглядати.

Вже вранці наступного дня хлопець чекав на Яну з букетом квітів. Він хотів, якнайшвидше зізнатися їй у коханні, поки ніхто з інших хлопців не випередив його.

…Чутки про те, що їхня дочка знайшла у місті нареченого швидко донесли до Валентини і Геннадія сусіди, чиї діти теж навчалися у місті.

Через місяць і сама Яна повідомила батькам, що Андрій зробив їй пропозицію і вони разом подали заяву в ЗАГС.

Андрія виховувала бабуся, вона була тільки рада, що дожила до весілля внука, а Валентина і Геннадій не стали перешкоджати бажанню доньки.

Та раптом виникла одна несподівана проблема.

Підрахувавши витрати, батьки зрозуміли, що не зможуть сплатити весілля зі своїх заощаджень і вирішили взяти кредит.

А як інакше, адже лише родичів зібралося близько пʼятдесяти людей!

Валентина сподівалася, що дочка віддасть їм частину, подарованих гостями грошей, на погашення кредиту, але Яна і Андрій купили собі модні телефони з яблуком на логотипі, зовсім забувши про батьків…

З кожним днем борги все сильніше пов’язувала Геннадія і Валентину. Діти навчалися тільки на першому курсі інституту і переживаючи за відрахування справно відвідували заняття. Про те, щоб знайти роботу не було мови, а жили вони вже як дорослі, на орендованій квартирі.

-Ех Валентино, знав би я чим обернеться це навчання, то нізащо не відпустив би дочку до міста, – говорив Геннадій дружині.

Валентина тільки зітхала…

Але пройшло два роки. Андрій знайшов яку не яку роботу. Яна теж знайшла підробіток.

Потрошки все налагоджувалося. Зʼявився внучик Сашко. Вони часто відвідували бабусю і дідуся в селі.

І навіть трішки почали допомагати їм з грошима…

А ви як вважаєте, правильно, що батьки погодилися так рано видати Яну заміж?