Мій син з невісткою живуть сьогоднішнім днем, і зовсім не вміють рахувати гроші. Я донедавна допомагала їм чим могла, собі відмовляла щось краще з продуктів купити, аби лише їм щось дати, а вони цього ну зовсім не цінують.

Зараз у всіх важко з грошима, а у них то зовсім біда. Невістка не працює, вона робить манікюр, але в мене таке враження, що на матеріали вона витрачає більше, ніж заробляє.

А син має роботу, але їм зараз виплати врізали, тому я їм і допомагаю. У мене самої зарплата невелика, 9 тисяч гривень. Але я умудряюся якось щось відкласти.

Син до мене щовихідних з двома внуками приїжджає, знає, що я їх гарненько нагодую, та ще й яку тисячу гривень в кишеню дам. Від мене з порожніми руками він ще жодного разу не пішов.

Мені внуків шкода, діти хочуть чогось смачненького, а це все дорого коштує, і тому я собі не куплю банани чи апельсини, а сину гроші дам, щоб він дітям купив.

Так, мене ніхто не просить так робити, але я інакше не можу, на моєму місці, напевно, кожна бабуся б так вчинила.

Невістка моя мені ніколи не подобалася, але я ще до одруження сина дала собі слово, що не буду втручатися в його життя і тим паче вибирати йому дружину.

Мені з самого початку було зрозуміло, як я лише вперше глянула на майбутню невістку, що добра там не буде, та стрималася, і слова жодного не сказала.

Добре, що хоч живуть вони окремо. В мене була спадкова однокімнатна квартира, я їх в неї і впустила. Перший час я інколи заходила до них в гості, але потім перестала. Ну навіщо мені нервувати зайвий раз? Коли не прийду – у них так брудно, такий безлад, що словами не передати.

Діти постійно в брудному одязі ходять, немиті, нечесані. Я навіть з ними гуляти не можу вийти, бо ж люди не зрозуміють. А невістці байдуже, їй все підходить.

До них я перестала ходити, стала їх до себе кликати. Це для мене кращий варіант, як то кажуть – очі не бачать, серце не болить.

На минулих вихідних разом з сином і внуками прийшла і невістка, хоча вона рідко до мене приходить. Ми сіли обідати, я зварила і голубці, і бульйон домашній, нагодувала всіх гарненько. Вони все з’їли, ще й добавки попросили.

А потім я побачила, що у невістки новий телефон. Я не була точно впевнена, але такий я бачила у однієї своєї співробітниці, і вона казала, що коштує він 50 тисяч гривень. Я не могла зрозуміти – звідки у них такі гроші? Тому покликала сина на кухню, і прямо запитала, що це за телефон?

Син мій брехати не вміє, він зізнався, що взяв гаджет для дружини в кредит, бо вона дуже такого хотіла, всі її подружки давно такий мають, а вона не хоче бути гіршою за них.

– Ти при своєму розумі? – кажу. – 50 тисяч гривень – це ж шалені гроші! Як ти їх повертати збираєшся? Знову будете економити на їжі і на дітях? Так знай, якщо ви такі мудрі, то від мене жодної гривні більше не отримаєте.

Син образився, сказав, що мене ніхто не просив допомагати, а тепер пригадувати їм це. Сказав, що вони якось без мене справляться.

А я настільки ошелешена, що досі не можу від цього відійти. Ну як так? Для чого купувати такий дорогий телефон зараз? Ну хіба я не права?

Джерело