Коли я дізналася, що вагітна – я не стала виходити на роботу. З попередньої я якраз звільнилася, а влаштовуватися на нову вважала нечесно.

Я осіла будинку, взяла пару підробітків на фріланс, життя потекло своєю чергою і почало приносити мені надзвичайне задоволення.

Мені подобалося бути домогосподаркою, хоча друзі відгукувалися невтішно про цей рід діяльності. Всі лякали мене тим, що коли з’явиться дитина – я пошкодую про вибір стежки домогосподарки.

І ось момент, яким мене все лякали. Дитина з’явилася на світ, я повернулася додому. Спочатку було страшно. Я не справлялася. Я просто не знала, що робити з дитиною.

Як і у багатьох мам, у мене просто почали здавати нерви. Не було до цього ніяких причин, мені просто було страшно. Ніхто не попереджав, що це саме так. Всі говорили, що материнство, це щастя!

Ні, дорогі мої – думала я, – материнство це суцільне пекло і болото. Я не любила свою дитину, я не розуміла її. Я просто робила те, що було потрібно. Поміняти памперс, погодувати, викупати, потримати за маленьку ручку – раптом щось відчую.

Мені було жахливо неприємно годувати дитину грудним молоком (потім вже лікар сказав, що в крові падає цукор, тому нудить і взагалі це мерзенні відчуття)

На допомогу мені прийшов чоловік. До сих пір я дякую йому за той момент, коли він підтримав мене. Не говорив, що «Це ж твоя дитина!». Не робив з мене диявола. Він посадив мене поруч і видав мені цілу промову. Зараз я не пам’ятаю, що саме він говорив, але суть була така:

Я дуже хочу тобі допомогти, тому постараюся зробити все від мене залежне. Ми переводимо дитину на суміш, і в цьому немає нічого страшного. Багато з наших знайомих годують дітей сумішшю.

При переході на суміш я зможу вставати по ночах, може тоді тобі стане легше, якщо ти будеш спати. Днем, поки я на роботі – я впевнений, що ви будете справлятися, більшого, ніж елементарне я не буду від тебе просити.

Коли я прийду додому – я забираю дитину, ти ж можеш займатися своїм життям так, як звикла.

Я хочу, щоб ти знайшла свій ритм в цьому новому житті, але прошу тебе не зловживати моєю допомогою. Ми з усім справимося, я не буду вважати тебе поганою матір’ю, всі проходять через це. Просто хочу, щоб ти навчилася любити дитину, якщо вийде. Не треба робити через не хочу.

Я до сих пір не розумію, скільки мудрості і моральних сил забрала у нього ця промова і цей вчинок. Але саме від цієї підтримки мені стало сильно легше. Морально, в першу чергу. Ніхто не вимагав від мене бути ідеальною матір’ю.

Через кілька місяців – я втягнулася. У справи по дому, в роботу, в догляд за собою, у звичайне життя. Чоловік дійсно робив все, що обіцяв. Він жодного разу мені не дорікнув.

Навіть оком не моргнув і видом не показав. Так само як в справи по дому – я втягувалася і в догляд за дитиною, навіть непомітно для себе. Ми навчилися співіснувати і дружити.

З кожним тижнем, з кожним місяцем постійне існування з дитиною мене все менше напружувало. Ось ми вже разом займалися домашніми справами, ось уже я відривалася разом з ним на дитячому майданчику, і так далі. Поступово воно все прийшло.

Минуло 2 роки з моменту народження дитини. Люди, які мені не дуже-то допомагали сидіти з дитиною, почали переконувати мене, що прийшла пора. Прийшла пора здати його в садок і самій піти на роботу. «Так тобі самій так буде легше!» – головний аргумент свекрухи.

З моменту дворіччя дитини кожен дорослий з мого оточення задав мені це жахливе питання. «А коли ти вже на роботу?».

А я не збиралася в офіс. Взагалі. У мене прекрасна робота вдома, дитина мене не напрягає, чоловік щасливий, не дивлячись на сидіння вдома – я цілком собі особистість. Я пишу, я працюю, займаюся спортом, роблю те, що мені подобається.

Вдома завжди смачна їжа і порядок, дитина добре розвивається. Я не виїдаю чоловіку мозок, дитина його обожнює, ми спокійно йдемо по життю рука об руку, підтримуючи один одного.

І тут як грім серед ясного неба. Свекруха викликає нас на серйозну розмову.

– Синочку, а ти в курсі, що Аліна не збирається виходити на роботу? – з трагедією в голосі повідомила вона

– Так, в курсі, а що?

– Ну як же. Сидить удома, дитина в садок не ходить, допомоги від неї в фінансовому плані ніякої. Сидить на шиї, ніжки звісила! – підірвало свекруху на місці, тому що такого повороту подій вона явно не очікувала, – так і довго вона буде з тебе гроші тягнути ?!

Я сиділа ні жива ні мертва. Мене страшно душив сміх, тому що в машині ми посперечалися, про що говоритиме мама. Чоловік переконував, що розмова буде про те, що ми неправильно виховуємо дитину. Я наполягала, що мова в черговий раз буде про мою роботу. Сперечалися символічно, але все таки факт.

На мою превелику радість, чоловік засміявся першим. В голос, голосно і заливисто. Я із задоволенням приєдналася до нього. Свекруха сплеснула руками і почала кричати на нас про те, що ми несерйозно підходимо до життя. Але ми цього всього вже не чули.

КІНЕЦЬ.