У мене ніколи не було тісного зв’язку з матір’ю: здавалося, вона завжди була більше зосереджена на собі, ніж на будь-кому ще.

Після розлучення батьків у ранньому дитинстві я жила з нею, але вона часто відправляла мене до бабусі. Коли мені було 15 років, вона знову вийшла заміж.

Я стала заважати її новому життю, і вона відправила мене на постійне місце проживання до бабусі. З того часу я практично не існувала для неї.

Я була студенткою, коли бабуся померла, і успадкувала її трикімнатну квартиру, оскільки інших спадкоємців у неї не було.

Вона заздалегідь оформила дарчу, щоб моя мати не могла претендувати на житло. Однак на похороні бабусі моя мати стверджувала, що квартира має дістатись їй.

Мені довелося нагадати їй, що саме бабуся виховувала мене, а потім я доглядала її.

Тоді мама запропонувала помінятися квартирами, оскільки вона з чоловіком жила у двокімнатній квартирі. Я, звісно, відмовилася. Через три роки мама знову з’явилася, розлучившись з чоловіком.

На той час я вже була заміжня, у мене підростала дитина, ми зробили ремонт і влаштувалися в бабусиній квартирі.

Вона слізно попросилася жити з нами, заявивши, що їй більше нема куди йти, оскільки другий чоловік відібрав її житло. Мені було важко зрозуміти її зухвалість після стількох років відсутності.

Тим не менш, вірячи в сімейні зобов’язання, я зателефонувала її двоюрідній сестрі, моїй тітці, і домовилася, щоб мама пожила у неї в селі.

Але моя мати була незадоволена перспективою сільського життя.

Вона поїхала, висловивши своє розчарування і назвавши мене “невдячною дочкою”. Я ж залишилася в роздумах: така вже я безсердечна, як це здається моїй матері?

КІНЕЦЬ.