Перед Різдвом мама вирішила приготувати сирну запіканку, ще бабуся наша її готувала в печі завжди на свята. Та вдома не було вершкового масла і я вранці до нашої сільської крамниці пішла. Йшла весела, гроші рахувала, а коли побачила Петра – скам’яніла наче. Він чи не він? Стала, непомітно, приглядатися

На Різдво мене батьки запросили до себе в село, дуже чекали нас з чоловіком і онуками своїми. В селі ми давненько не були, адже вдома купа проблем, багато роботи, діти недужали часто, тому я не хотіла їхати до них, щоб і вони не хворіли після нашого приїзду.

До батьків ми приїхали заздалегідь, хотіли ще до Різдва день-другий у них погостювати.

В селі мені завжди добре було, я дуже тут гостювати в тата й мами. Ми навозимо багато смаколиків, діти граються з дідусем, поки ми з мамою готуємо смачненькі наші улюблені страви.

Коли ми приїжджаємо, мама моя навіть хліб для нас пече у печі, спеціально тато ту пічку залишив, каже, що то йому згадка ще від його батьків, тому ми всі дуже любимо хлібчик з неї.

Мої батьки люди небагаті були, працювали, як усі і, хоч статків великих не мали, особливо, але завжди любили мене, підтримували добрим словом, порадою. Мама з татом завжди старалися, щоб я була одягнена в гарні сукні, ми часто їздили в різні міста, подорожували по Україні. Я з батьками, напевно, всю об’їздила її.

Батьки намагалися гроші мені відкласти на навчання, щоб я мала гарну освіту, вважали, що це їх найбільший батьківський обов’язок, як вклад у добре майбутнє моє.

А вранці я вирішила побігти до магазину, адже мама хотіла приготувати запіканку, а вдома не залишилося вершкового масла і я до нашої крамниці пішла.

І зустріла там того самого дядька Петра, якого я на все життя запам’ятала.

Дядько Петро у нашому колгоспі працював комбайнером, свого часу, був дуже добрим чоловіком, до нього тягнулися всі. Красивий, статний, а господар який, то на все село знало.

А найбільше дядька Петра любили діти наші сільські. Якщо вгледимо, що він іде до магазину, то ціла юрба тягнеться за ним. Він купує цілу торбину різних смаколиків: цукерок, печива, морозиво влітку і всім дітям щиро роздає.

Мені завжди від нього теж перепадали ті гостинці, я теж його біля магазину часто чекала, як і всі. І ні, я зовсім не була голодна на солодощі, але отримати їх від статного доброго дядька з яскравими добрими голубими очима, за радість справжню для мене було.

Він гарно заробляв, особливо в жнива, адже комбайнери мають гарну зарплату. Тому ніколи дітям на смаколики не скупився.

А тут – згорблений, одягнутий в якесь обдерте старе пальто, з великою мітлою, він підмітав сніг, розчищав доріжки зранку. Я б ніколи не впізнала б у ньому того статного красивого чоловіка, якби не очі, які видавали його.

Коли зайшла до магазину, продавщиця, тітка Марія, яку я знаю давно, поки не було покупців в магазині, усе мені розповіла про дядька Петра.

Виявляються він доньку має також. Поки гарно заробляв і був молодим, сам побудував великий будинок для доньки на своєму подвір’ї, щоб вона з ними жила і онуків разом гляділи на старості років, бо він дуже любив дітей.

Та побудував хату вже в досить солідному віці, важко було самому, ще й на неї заробляв сам. А коли закінчив будову, то донька зятя привела туди, а як внуки народилися, то й матір до хати забрали, щоб з дітворою допомагала. А дідуся залишили жити в коморі старій.

Забули, виходить, про Петра. Зараз він вже старий став, неповороткий. Який з нього толк для дорослих дітей. Ще й онуки його стороняться, адже від діда пахне недобре, він з ранку до ночі порається в хліві. Дітей навіть на руки взяти не дають.

Пенсія мала, Петро ще іноді в магазині щось підробляє, допомагає тітці Марії, то вона й йому копійку дає. І його виручає, і їй добре.

Ви не повірите. На всі, які я взяла з собою, я накупила йому цілий пакет солодощів і продуктів. Купила сиру, кільце домашньої ковбаси, цукерок різних, печива, якими він мене вгощав колись.

Вийшла з магазину і все віддала йому.

– Візьміть, будь ласка, з Різдвом вас.

– Дякую, доню? А ти чия будеш? – запитав мене дядько Петро, піднявши від мітли сумні очі на мене.

Я хотіла йому відповісти, що це я – та сама Світланка, що пам’ятаю його, пам’ятаю його добрий погляд, великі натруджені руки і повні кишені цукерок, якими він мене пригощав. Але не могла, не могла говорити. Відвернулася і попрямувала додому. Я заплакала, цілу дорогу так йшла.

Він мене звісно, не пам’ятає, біля нього багато в добрі часи бігало діточок, а от я його ніколи не забуду, такі люди дуже рідко трапляються в житті.

Прийшла додому, обійняла тата й маму, нічого їм не стала говорити. На Різдво ми сиділи всією сім’єю дружно за святковим столом, рідні мої гомоніли, а я думала про нього – про дядька Петра. Як він там? Чи сам сидить, чи діти його покликали в хату?

Вже стільки часу минуло від нашої зустрічі, а в мене з голови не виходить думка про нього. Як він живе?

Це ж яке, виходить, життя не справедливе. Чим більше батьки допомагають своїм дітям, тим більше вони цураються їх на старості років? А коли батьки цінують себе, то й для дітей вони на все життя залишаються, як справжній скарб?

Чому так буває в житті? Чому від хороших батьків відвертаються діти на старості років?

Джерело