Мені вже двадцять вісім, а я й досі пам’ятаю той страшний день. Ми з батьками поверталися з дачі, на перехресті вантажівка налетіла на нашу машину.

Батьків не стало в мить, а я ж отримав шрам на все обличчя.

Я залишився сам, бо ніхто з моїх родичів навіть не думав брати мене до себе. Я був майже дорослим, мені нещодавно виповнилося тринадцять років.

Всі мене жаліли, але ніхто не взяв до себе.

Мамина сестра, тітка Таня, вона ж моя хрещена сказала, що не витримає трьох дітей. Сестра мого батька, тітка Маша, також не взяла мене до себе, сказала, що чоловік не дозволяє.

Мене забрали в інтернат. У кімнаті я опинився з іншими такимиж хлопцями. У кожного своя сумна історія. Хлопці показали мені інтернат. Я був радий, що вони не запитували, куди поділися мої батьки, бо кожного разу з моїх очей текли сльози, той біль і відчай я запам’ятаю на все життя.

Через пів року я звик до життя в дитячому будинку і практично перестав плакати ночами.

Одного разу старші дівчата та хлопці почали мене дражнити.

-Твої батьки відмовилися від тебе, бо ти виродок!

-Моїх батьків немає, – сказав я, а самому хотілося вити від образи.

-Вони просто втекли від тебе! – продовжували вони кепкувати

Я розплакався, а потім кинувся на них з кулаками, хоч їх було багато і вони старші, а я один. Один з хлопців мене вдарив і я втратив свідомість.

Коли я прийшов до тями, то зрозумів, що лежу на ліжку, а поруч зі мною сидять медсестра і той хлопець, що мене вдарив.

Медсестра запитала чи мені боляче, я тоді сказав, що просто паморочиться голова. Мені наказали лежати три дні.

Мій кривдник Вадим попросив у мене вибачення, та всі ці дні мене навідував. В результаті ми здружилися.

Ці три дні ми багато розмовляли, про сім’ю, про родичів, про дитинство.

Вадим виявився дуже щирим та добрим, просто життя в дитячому будинку заставило стати ж0рстоким, інакше тебе затопчуть.

І от згадуючи дитинство я розповів Вадиму як до мене на день народження завжди приїздив мій хрещений Костя. Яка він хороша людина, як ми товаришували. Але три роки до цього випадку він поїхав жити в Чехію, ми перестали бачитися. Вадим одразу запитав чи хтось повідомив хрещеному, про трагедію, можливо б він мене звідси забрав.

«Ну ти, що в дива віриш? Мене рідні тітки не взяли, а він просто батьків друг дитинства» відповів тоді я йому.

Через кілька днів після тієї розмови до мене підійшов Вадим і повідомив, що завдяки своїм знайомим у місті, зміг знайти адресу мого хрещеного і написав йому, тепер мусимо чекати.

Чесно кажучи я не вірив у хороший результат.

-Руслан, до тебе гість!

Давай збиратися!- забіг Вадим у кімнату

Я не одразу зрозумів, що сталося.

Так це приїхав він мій хрещений.

Довго йому довелося возитися з документами, поки він мене взяв під опіку. Навіть повернувся назад в Україну з сім’єю. Але в результаті я знову мав сім’ю. Мій хрещений і його дружина Юля, та син Антон прийняли мене як рідного.

Я ніколи не відчував себе обділеним у них, сам же намагався віддячити тим же.

Минули роки я вже сам став батьком, маю прекрасну сім’ю. І ось ми з дружиною вибираємо хрещених для своєї донечки. І для мене варіант лише один, це Вадим з яким я продовжую дружити вже п’ятнадцять років. Хоч і теща говорить, що в куми потрібно брати з рідних, щоб спілкуватися в майбутньому.

Та я знаю, що головне якими будуть хрещені для доньки, а не куми для нас, на своєму гіркому досвіді знаю.

КІНЕЦЬ.