Я у всьому собі відмовляла, бо їхала на заробітки з єдиною ціллю, закінчити будівництво нашого з чоловіком будинку і купити квартиру для нашої єдиної доньки. Я здійснила все задумане і через десять років повернула в рідне село, але чоловік зустрів мене без настрою. І лише згодом я дізналася справжню причину.

Я працювала в сільській бібліотеці, чоловік мій будівельник і за сумісництвом музикант. Колись, коли робили весілля в шалашах, то його “група” була дуже популярна. Але був і мінус, на вихідних ми з дочкою тата не бачили.

За декілька років після весілля ми й почали будувати свій будинок. Хотілось нам, щоб не гірше ніж в сусідів, тому відразу ж зазіхнули на два поверхи, бо надіялися, що дочка приведе в дім зятя.

Поки були гроші, то будувалися, а потім криза, і все зависло.

Ми довгий час жили в старенькій хатинці, яку купили свого часу заради плану.

Ось я й надумала, коли дочка підросла, поїхати в Італію, щоб нарешті довести будинок до стану, в якому можна жити, хоча б на першому поверсі.

Чоловік не хотів відпускати, казав, що без Італії заробимо, але я все менше і менше в це вірила.

Дочка пішла вже вчитися до міста, так і не дочекавшись в новобудові своєї омріяної кімнати.

А коли Оленка переїхала в місто, то сказала, що жити в селі не входить в її плани.

Більше за все я мріяла заробити грошей і добудувати нашу віллу, як казали сусіди, а заодно і сміялися, що ми на таку площу зазіхнули, не маючи грошей. Оленка вступила в університет, який також тягнув чималу суму.

В Італії було дуже важко. Спершу, поки не були на руках всі документи, я навіть додому не приїжджала. Я трималася господарів, які мені гарно платили.

Також я економила на житлі, бо жила в невеличкій кімнаті їхнього будинку і їла їжу, яку ж сама і готувала.

Всі гроші я складала на купку, економлячи на всьому, лиш би добудувати будинок, а потім зробити ремонти і купити гарні меблі.

Також мені вдалось купити квартиру дочці. Було дуже важко жити на чужині, знаючи, що в Україні мої рідні, і чоловік, який кожного разу з важким серцем проводжав мене назад в Італію.

І ось коли місія була виконана, я з легким серцем повернулася додому, де мене чекав шикарний будинок і все зроблене в ньому.

Чоловік був щасливий, ми ніби заново почали жити. Дочка жила окремо і не сама, а з хлопцем, з яким колись навчалася.

Але за пару місяців я зрозуміла, що щось з чоловіком не те. Він не хотів мені спершу признаватися, в чому ж таки причина, але одного разу, в неділю, ми прийшли з церкви і Андрія прорвало.

– Мені телефонувала сестра троюрідна деякий час тому. І ти знаєш, дивувалася, як це тобі так легко вдалось заробити такі гроші, щоб і з будинку лялечку зробити і дочці квартиру в новобудові придбати.

А потім додав, що вона на чужині довше пробула, але таких коштів не зуміла зібрати.

– Щось тут з твоєю Ларисою не чисто.

Я була рада, що чоловік зізнався. Він сам прекрасно знав, що я нічого собі не купляла і економила кожну копійку, в той час, як його сестра і на відпочинки їздила з дітьми і шуби норкові купляла і процедури різні салонні робила.

Ми геть різні з нею, і в нас були різні цілі цих заробітків.

Я щиро вдячна, що чоловік мене зрозумів. Він, на справді і не підозрював мене в чомусь, просто коли тобі рідні люди таке кажуть, то хочеш не хочеш, думки та й закрадаються.

Ми дуже гарно з чоловіком живемо і вже онучку няньчимо.

Ось так я здійснила свою мрію… Важким трудом, але такий значить був мій шлях…

Джерело