Зараз багато пишуть про токсичних батьків, але моїх такими не можна назвати. Вони дійсно завжди намагалися, щоб у мене було все найкраще, і ми були досить близькі, доки я не виросла.

Залишилась я все тією ж дитиною, все було б так само добре, мабуть. Але мої особисті межі їм стали великою проблемою. Через це мені вже у дорослому віці завжди було погано.

Після того, як я пішла в терапію, стало ясно, що проблема саме в невмінні відстоювати себе. Я навчилася це робити, але з боку батьків це сприймається дуже погано.

Мої емоції – і позитивні, і негативні – знецінюються. Моя скарга, що через політичну ситуацію я не можу подорожувати, як мені хочеться, розбивається аргументами із серії «А ось в Африці діти голодують».

Моя радість через покупку чогось, чого я давно хотіла, випаровується, коли я чую, що куплене — це нісенітниця, і краще було б придбати щось інше. Моє бажання полегшити собі життя, замовивши послугу миття вікон, є причиною, через яку мене називають лінивою егоїсткою.

Востаннє сталося так, що ми за місяць побачилися одразу двічі (живемо у різних містах). Спочатку я приїхала до них і якось під час розмови висловила думку, яка їм не сподобалася, і отримала удар.

Мене ніколи не ображали, та й удар не був сильним чи болючим, але я від цього буквально «замерзла», що призвело до скандалу на тему того, що я байдужа і мені начхати на батьків.

В результаті ми поговорили і дійшли висновку, що треба прислухатися одне до одного. Цього вистачило до приїзду батьків до мене.

Вони одразу почали робити в моїй хаті те, чого я їх просила уникати. Останньою краплею стало те, що при від’їзді мама мені повідомила, що один із моїх піджаків треба здати в хімчистку.

У мене в одній із шаф будинку є пара полиць, на яких зберігаються речі батьків, але піджак висів в іншій шафі, тобто батьки дозволили собі залізти туди, куди лізти їм було взагалі нема чого. І якщо до цих епізодів я таки думала про них, турбувалася, то зараз перестала.

Я готова допомагати їм. Але мені більше нецікаво, що в них відбувається, мені не хочеться ні приїжджати до них, ні бачити їх у себе вдома, ні говорити з ними раз на тиждень, як завжди.

Чи нормально таке? Чи можу я пояснити батькам, що в мене вже є сім’я, нехай вона і складається з мене однією, і я маю право проводити час із собою?

КІНЕЦЬ.