Таке відчуття, що дочка навмисне ігнорує факти. Ось вчепилася у свого Ігоря і все, більше нічого не хоче бачити чи чути.

А те, що Ігор до сімейного життя не пристосований, та що там до сімейного, він взагалі до життя не пристосований – це дочка вважає за краще не помічати.

– Нормально ми живемо, чого ти чіплялася? – огризається дочка.

Нормально, як же! Тільки цю нормальність забезпечуємо ми з батьком та батьки Ігоря. Ми з житлом вирішували питання, ми з ремонтом та покупкою, установкою меблів та побутової техніки вирішували, перевозили молодих теж ми.

Будь-яка подія – Ігор сидітиме та очима кліпатиме, бо вирішити він нічого не може, а вчитися не хоче. Його і так все влаштовує, за нього завжди все робили батьки.

Сватів я розумію, їм цей шлюб – подарунок із небес, де вони ще таку дурепу знайдуть, яка з таким Ігорем жити погодиться? Наша ось погодилася, ще й дітей від нього планувати збирається.

Ігор звик бути зацілованим в одне місце, нічого його не вчили, а він і не рвався. Ось зараз одружений чоловік, а сам навіть воду перекрити не може.

Заробляє копійки, на такі гроші ні ремонт вони б не зробили, ні квартиру не обставили б. Так би й жили в бетонній коробці, а якби ми зі сватами не подбали про них, то й просто в коробці.

Під час ремонту йому не можна було доручити навіть найпростіших завдань. Трохи шпалери клеєм помазав і пішов, втомився він, йому відпочити треба.

Дочка свого чоловіка захищає щосили. Він і добрий, і дбайливий. Це він, звичайно, молодець, але тільки на цих якостях далеко не поїдеш.

– Чого ти нагнітаєш? Ми обидва працюємо, гроші є, все в нас добре, – вічно каже мені дочка.

Звичайно добре. Свати їжу возять сумками, ми грошей до зарплати підкидаємо та ще й батько їздить там дрібний ремонт робити. Чого б не жити?

Але дочка зовсім не хоче бачити, що як не стане нас і свекрів, її сім’я перестане існувати. Це поки що є, що поїсти, можна розмірковувати, який чоловік добрий і хороший, а як у холодильнику буде один лід, так одразу змінить свою думку.

Очі у дочки розкриються рано чи пізно, але я боюся, що на той час у них буде дитина. А тато з матір’ю навряд чи будуть здатні дати їй щасливе дитинство.

І саме зараз дочка, не без подачі свекрухи, звичайно, почала вести розмови про те, що вони з Ігорем вже три роки одружені, пора б і про дітей подумати. У мене слів немає… Ти чоловіка спочатку хоч до якоїсь самостійності привчи, щоб потім не розриватися між ним та дитиною, а потім вже плануй дітей.

Спробуйте на одну його зарплату пожити місяць-другий, подивіться, як вам вдасться крутитися на ці “величезні” гроші, а потім думайте про декрет.
Але у доньки одна відповідь – мамо, у нас все добре.

Ось завтра свекрів, хай живуть ще сто років звісно, не стане, ми з батьком теж не молоді вже, тоді дочка залишиться віч-на-віч із суворою правдою життя.

Це жах якийсь, я не розумію, чому вона не хоче дивитися правді в очі. Легше, звичайно, сховатися від усіх проблем за спинами батьків і вважати себе дорослими, але це не триватиме вічно.

Батьки мають властивість старіти, їм теж може знадобитися допомога, а я щось не бачу перспективи того, що дочка із зятем зможуть стати нам опорою у старості. Вони собі опорою бути не можуть, але помічати цього вперто не хочуть. В них все добре, а я завжди згущую фарби.

Хотіла домовитися зі сватами, щоб вони не допомагали молодій сім’ї кілька місяців. І ми також не будемо. Нехай молоді реально оцінять свої сили та вміння, а то надто багато зарозумілості.

Але сваха руками замахала: мовляв, як можна, це наші діти, ми мусимо їм допомагати. Мусимо, хто ж сперечається. Але я вже чудово бачу, що ця допомога не йде їм на користь.

КІНЕЦЬ.