– Тату, як же я скучила! – Олена радісно обняла батька, – тебе більше місяця не було, довге ж у тебе було відрядження!

Вона уткнулася в батькове плече, з насолодою вдихаючи такий рідний запах. І не відразу помітила поряд дівчинку років 12 з стривоженими очима.

– Знайомся, доню, це… твоя сестричка Рита, – зніяковіло, наче виправдовуючись, сказав батько.

Олена застигла, вона дивилася на цю дівчинку. Потім перевела здивований погляд на батька:

– Яка ще… сестричка?!!

– У неї мами… не стало, – відповіла за батька мама, – і тепер вона житиме з нами.

– Ну ти ж… завжди хотіла сестричку, просила нас… ось я тобі і привіз, – спробував пожартувати тато, але ніхто не посміхнувся на його жарт.

– Негідник, – раптом голосно вигукнула Оленка, і розвернувшись, з усіх ніг кинулася бігти, куди очі дивляться.

– Дочко, почекай, – почула вона позаду голос батька, але навіть не обернулася.

– Негідник, негідник, – шепотіла вона, все прискорюючи свій біг і ковтаючи сльози, – як він міг, як міг… так вчинити зі мною та мамою?

На щастя, ноги її привели до покинутого парку, в якому гуляли рідкі парочки, і тут можна було усамітнитися і дати волю сльозам. Вона спустилася по стрімкому березі до ставка, в якому плавали ручні качечки. Побачивши дівчинку, вони радісно кинулися до неї в очікуванні частування, але вона навіть не помітила їх, хоча дуже любила годувати, спеціально для них купувала хліб та насіння.

А зараз, присівши за кущем, вона лише з сумом дивилася на воду, не помічаючи улюбленців, що підпливли. Думки її вихором крутилися в голові, і все ніяк не могли заспокоїтися.

– Як тепер мама? – Раптом подумала дівчинка, а потім згадала її слова: “тепер вона житиме з нами”.

– Як вона могла… пробачити його зраду, та ще й прийняти у себе його позашлюбну дочку? – думала Олена, схлипуючи.

Вона не знаходила собі місця. Її батьки, яких вона завжди любила, за одну хвилину втратили весь свій авторитет. Вона тепер…втратила до них повангу. До обох – одразу. До батька – за зраду, до мами – за слабкість та безхарактерність. Значить, вона завжди знала про його дочку, якщо так незворушно зустріла її? Знала та мовчала! Сльози, ще більше, покотилися з її очей. Ні, вона ніколи не зможе їх пробачити та зрозуміти. І жити із ними не зможе. Але куди піти у 15 років?

І раптом, в Олени, виникла ідея.

– Я знаю що робити! – з урочистістю подумала дівчинка, – я покажу їм. Нехай тоді люблять свою єдину дочку, цю… як її, Риту.

Вона єхидно усміхнулася, згадавши очі так званої сестрички і рішуче підвелася з місця.

Вона тихо увійшла до коридору, намагаючись непомітно проскочити до своєї кімнати. Батьки сиділи на кухні та тихо розмовляли.

– Треба поговорити з нею і все розповісти, – почула Олена голос матері і трохи призупинилася.

– А якщо вона мені не вибачить? – Зітхнув батько, – і відмовиться від мене?

– Боюся, у нас немає іншого виходу, – сумно відповіла мама.

Хмикнувши, Олена прошмигнула в свою кімнату і застигла на місці: там сиділа в її кріслі, тримаючи в руках її улюбленого зайчика, нова сестричка.

– Ану давай сюди, – Олена забрала іграшку.

– Хто тобі дозволив мої іграшки брати?

Олена сварилася. На вигуки одразу ж прибігла мама. Взяла Олену за руку:

– Ідемо, нам треба терміново поговорити.

– Чому вона сидить у моїй кімнаті, – вигукувала Олена, – хто вона така? Чому ти їй дозволила?

Мама відвела Олену на кухню, де сидів батько.

– Олена, – вигукнув батько, чого раніше ніколи не робив, – вистачить так поводитися. Не хотів все розповідати, але, певне, без цього ніяк. Ти виросла, і казка тобі вже не потрібна…

І Олена притихла, сіла на диван і, відвернувшись убік, зробила глибоко байдужий вигляд: на кшталт, марно мені щось розповідати, все одно своєї думки міняти не збираюся.

Батько сів навпроти. Якийсь час помовчав, збираючись з думками, і нарешті почав свою важку розповідь.

– Ти пробач, дочко, нелегко мені все це згадувати… Але почну. Ще до зустрічі з твоєю мамою у мене була інша сім’я: дружина та маленька дочка… Олена. Так-так, її звали так само, як і тебе. І ти дуже на неї схожа…

Олена напружилася та обережно повернула голову до нього.

– І ти… її покинув? – нахмурившись, спитала вона.

– Ні, – похитав головою батько і зітхнув, – їх не стало…

Олена тихенько зітхнула і прикрила рота рукою.

– Так, я не знаю, як пережив це тоді, – вів далі батько, прикривши очі, щоб приховати сльози, які з’явилися там. – Рік я прожив, як у тумані, нічого перед собою не бачачи. Гуляв сильно, але це не допомагало. А потім одного разу я вирішив…

Він зупинився на хвилину, справляючись із хвилюванням.

– Вибач, дочко, не хотів усе це казати, особливо тобі… А потім я вирішив… «піти». Тому що  я втратив сенс до всього. І ось цього дня я вийшов у парк, щоб попрощатися, сів на лавку, і раптом до мене підбігла… Оленка, засміявшись, оперлася на коліна.

– Дивись, – вигукнула вона, простягаючи мені якусь іграшку.

Всередині мене все застигло, я дивився на неї, не кліпаючи. Невже мені приснилося все це? Я струсив головою, але ведіння не зникало.

– Доню, – прошепотів я, не вірячи своїм очам, – ти… повернулася?

Я підхопив її на руки, і в цей момент ніби звідкись з’явилася молода незнайома жінка і, поспішно вибачаючись, взяла у мене з рук доньку.

– Олено, так не можна, це не тато, це чужий дядько, – вимовляла вона дівчинці, а та простягала до мене рученята. Вона була того ж віку, років трьох, і навіть сукня на ній була схожа.

– Тату, тату, – вигукувала вона, і я, підкоряючись внутрішньому поклику, простягнув до неї руки. Вона притулилася до мене, перестала плакати.

– А де її… тато? – схвильовано запитав я, хоч інтуїтивно здогадувався про відповідь.

– Його не стало, – схлипнула жінка.

Батько замовк, справляючись із хвилюванням.

– Це… то були ми з мамою? – тихо, ледь чутно вимовила Олена, дивлячись на батька широко розплющеними очима.

Він мовчки кивнув головою і підняв на неї винні очі.

– Вибач, – видихнув він, – що довелося розвіяти твою казку. Ви мене тоді врятували, особливо ти, дочко, тебе немов Ангел послав до мене, мабуть, знав про мій намір.

Олена вражено мовчала.

– Значить… ти не мій рідний тато! – нарешті промовила вона.

– Я не знав, як тобі розповісти, – опустив голову батько, – раптом, дізнавшись правду, ти не приймеш мене… Та й просто… хотіли вберегти тебе від гіркої правди. Адже все було добре, поки що…

– Так… зачекай, – зупинила його Олена, – а хто ця… Рита? Тепер я нізащо не повірю, що вона твоя дочка.

– Вона… дочка сестри моєї дружини. Сестра залишилася вдовою. Я завжди допомагав їм. А тепер… Дівчинка залишилася зовсім одна. Ти вибач, дочко, що я назвав її твоєю сестрою.

Олена раптом схопилася і, заливаючись сльозами, кинулася батькові на шию.

– Це ти… це ви… вибачте мені, – плакала вона. – це я… егоїстка. А Рвта… звичайно… моя сестра, моя найочікуваніша і найулюбленіша сестра.