Соня поверталася додому з роботи. Жінка була дуже радісна, адже вона мала працювати в ніч, а тут раптом її змінниця вийшла на роботу.

Соня її підміняла, деякий час, бо та заслабла. Та й платять за ніч більше. А їм із Олегом гроші дуже потрібні. За квартиру треба віддавати…

Її мама забрала дітей на все літо до них на дачу. У батьків котедж, ділянка велика. Дітям є де розгулятися.

Тато у Соні пенсіонер. Підробляє вночі сторожем, а вдень вдома.

Мама теж ось щойно на пенсію за вислугою років вийшла.

Тож Соні не треба, як іншим матусям, думати, куди дітей на літо відправити.

І взагалі, чого б їй не радіти? Все у неї в житті просто чудово!

Люблячий чоловік, двоє діток-двійнят – синок і донечка.

Батьки живі-здорові. Робота нехай і нелегка, проте прибуткова. Ось і квартира нова! Трикімнатна!

Спочатку вони з Олегом хотіли двохкімнатну, але потім вирішили – діти ростуть, їм треба дитячу кімнату свою. Вдало продали однокімнатну, взяли розтермінування, зате у них тепер квартира – просто шик!

І ось скажіть, чи часто молоді сім’ї мають власне житло? А вони мали! Батьки з двох боків скинулися, бабусь-дідусів підключили і подарували їм просто на весіллі ключики від квартири. Ну і тепер, завдяки цьому шикарному подарунку, у них взагалі трикімнатна!

Щоправда, поки що особливо не облаштована, але нічого. Все згодом зроблять та куплять. Молоді, сильні, все вийде.

Тільки шкода, що вона Олега не попередила, що сьогодні не працює.

Телефон розрядився. Телефон у неї старенький. А на новий витрачається небажано. Кожна копійка за квартиру йде. Більше заплатиш – менше відсотки, це всім зрозуміло.

Якби Олегу зателефонувала, він би вже щось придумав – напевно купив би чіпсів, горішків, і фільм вибрав, який подивитися.

Ну і так добре. Обійдуться.

А так навіть краще. Зараз вона прийде тихенько, навшпиньки. Чоловік, звичайно ж, за компʼютером сидітиме. Вона йому очі рукою закриє. Ось він здивується! Сюрприз!

Соня глянула вгору. У вікнах світла не було, тільки на кухні.

-А, мабуть, вирішив попити чайку. Ну і добре, разом посидимо… Зараз зайду тихенько – от же ж коханому сюрприз буде! Посміємося… – вирішила Соня.

Соня тихенько відчинила двері, зняла туфлі і пройшла на кухню. Пусто.

-Ну зрозуміло, світло знову забув вимкнути, – подумала вона. – А що він сидить у кімнаті в темряві?

Соня пішла далі навшпиньки. І вже біля самої кімнати раптом почула якісь звуки.

-Заслаб, чи що? – подумала вона.

Соня різко зупинилася.

-А голос то явно не чоловіка! – здивувалась вона.

– Жіночий…

Вона пройшла до дверей їхньої кімнати і увімкнула світло.

-Сюрприз… – сказала вона і застигла від здивування.

Двоє на ліжку разом обернулися до неї. Олег, рідний та коханий чоловік. І Олька, рідна та найкраща подруга…

Соня не вірила своїм очам.

А поруч на столику – все, як годиться: ігристе, чашки, з сервізу, на весілля їм подарованого, шоколад…

-Соню, ти звідки? – пробурмотів рідний та коханий, спішно шукаючи на підлозі свій одяг.

Ну, а чого його шукати: он цей одяг, і його, і Ольки, поруч з ліжком розкиданий…

-Звідти! – сказала Соня.

Розвернулась і пішла на кухню.

Олька одразу пішла. Соня чула, як гримнули двері. А Олег, звичайно ж, почав виправдовуватися.

Раніше, коли в книгах, чи кіно Соня зустрічала всі ці «Це не те, що ти подумала», «Це випадково вийшло», «Не винна я, він сам прийшов» – думала вигадки.

Ну не може доросла розумна людина виправдовуватися такими словами. Виявилося, може, та ще й як…

От тільки й хай би так.

Але Олег раптом припинив своє бурмотіння, махнув рукою:

-Ай, Соню, що вже там. Навіть краще, що так сталося. Ми з Олею давно вже… Ну, ти зрозуміла. Просто виявилось, що я люблю її. Її, а не тебе. І вона мене. Не могли тобі сказати, шкодували, не знали, що робити. Ну, а тепер ось ти знаєш. Так що, вибач, жити я йду до неї. Розлучення, діти – про це ми з тобою потім поговоримо. А зараз – вибач. Я до Олі…

Олег пішов у кімнату. Соня чула: відчиняє шафу, ящики комода, вжикає застібкою сумки. Іде в коридор, дзвенить ключами. Гримнув дверима. Поворот ключа. Кроки вниз по сходах.

…Перед очима у неї тепер постійно стояла фотографія з їхнього із Олегом весіллям: Соня, Олег і Оля. Наречена, наречений і найкраща подружка. З усмішками, обійнявшись…

Спочатку Соня плакала. Ні, навіть і не плакала, а просто – сльози раптом капати самі починали.

А потім знайшла альбом із весільними фотографіями, вийняла ту саму. Діловито зімʼяла її. Відчинила вікно – провітрити. Взяла ті самі чашки, фото і викинула все у смітник.

Взяла листочок і виписала всі втрати та ресурси.

Ресурсів було багато – і робота, і діти, і батьки, і друзі, і помешкання. А витрат і мінусів, всього лише чоловік, подруга й квартира.

Головне – квартира, звісно. Тому слід вирішувати це питання.

Оголосила на роботі, що може працювати стільки годин скільки можливо. Що їй бажано більше нічних чергувань. Принаймні зараз, влітку, коли діти у бабусі.

А ще знайшла те, що їй найбільше підходило: роботу з вільним графіком. Кур’єр доставки.

Тепер вона працювала мало не цілодобово. Додому приходила – лягала спати. Накупила продуктів і тепер іноді готувала. Можна, звісно, ​​напівфабрикати, але це дорожче. Так що Соня раз на 4-5 днів витрачала пару годин на приготування: варила каструлю супу і каструлю каші, тушкувала овочі й курку. Ось і їжа.

Потім було розлучення. Все сталося тихо-мирно і цілком буденно, ніби так і треба.

Потім зателефонувала свекруха. Ах так, колишня свекруха. І недобрим голосом захотіла, щоб Соня відмовилася від аліментів – квартира залишається їй. Адже половина квартири належить Олегові!

-Половина? – Соня сама здивувалася, як спокійно говорила. – По-перше, діти мають повне право на житло. Це вже чверть. А по-друге, за квартиру виплачено лише третину. Ось і рахуйте частки.

І поклала слухавку.

Потім зателефонував Олег. Сказав, що платитиме аліменти, як належить. І що не претендує на помешкання. І навіть напише дарчу на свою частку, або що там потрібно. Якщо вона, Соня, не претендуватиме на машину.

Загалом літо пролетіло – і не помітила. На вересень батьки запропонували дітей ще залишити. А Соня і рада – ще підзаробить. Хоч і скучила за ними дуже.

А наприкінці вересня тато заслаб.

Треба скасувати чергування, їхати до мами, допомагати, забирати дітей.

І начальник – ось це людина!

Не тільки знайшов їй заміну, а ще й дав завдання відвезти її.

-За рахунок фірми, – так і сказав.

Віз її водій, Сашко, молодий хлопчина. Ну, а як же не хлопчина, якщо він молодший від Соні майже на п’ять років!

-Ой Соню, ти завжди така гарна, – не відводячи очей від дороги, раптом заявив Сашко.

-Дякую за комплімент, – посміхнулася Соня.

Сашко мовчав, тільки щось тихенько насвистував.

Коли доїхали, звісно, ​​піднялася метушня – сльози, поцілунки, знову сльози…

Сашко так само мовчки відвіз маму Соні до батька, допомагав укладати дитячі речі, між іншим начистив і насмажив картоплі, привіз маму назад… Від його невтішної та мовчазної допомоги ставало спокійніше та легше.

Коли він привіз Соню з дітьми і заніс сумки з речами, то сказав:

-Соня, ти не стидайся. Треба – кажи. Зможу допоможу, а ні, так і скажу, – і посміхнувся.

І Соня не стидалася.

Мама, якщо Соня мала нічне чергування, приїжджала, сиділа з дітьми. Вранці возив її назад Сашко. Соня навіть не просила його. Просто він спитав, з ким діти будуть уночі, ну, вона й сказала, що мама приїде. А вранці Сашко з’явився і, не слухаючи нічого про автобус, сам відвіз маму.

І продукти. Якось Сашко запропонував звозити її до великого магазину за межею міста.

Ціни там були трохи нижчі. Та й набрала Соня тоді багато – дешевше ж та й на машині не в руках нести. З того часу так і повелося – Сашко раз на тиждень, поки діти в садочку, возив її закуповуватися.

І гроші взяти також довелося. Ні, не в Сашка. У свекра. Той прийшов одного вечора і просто дав їй конверт, похмуро буркнувши:

-І не здумай гордо відмовлятися. Це не тобі. Батькові, ну і на внесок, скільки вийде. Знаю ж, що ти маєш кожну копійку на рахунку.

А у відповідь на її подяки так само похмуро знизав плечима:

-Та годі. Ти мати моїх онуків. І тобі їх виховувати.

І додав:

-Дай мені номер картки. Багато не обіцяю, але, скільки зможу, перераховуватиму. – І зітхнув: – Моїй тільки не кажи. Сваритиметься і на мене, і на тебе.

-Може, треба було не брати? – думала потім Соня. Що ж, можна було. А батько? А ця квартира? А дітей одягнути-взути? За літо виросли, все мале… І підробіток її зараз набагато знизився – дітей куди вечорами та вихідними подінеш? Та й пропонував свекор від душі…

Соня прискіпливо, з усіх боків, розглядала себе у великому дзеркалі. Ні, майже ще не помітно. Добре. Бо у них сьогодні велике свято з нагоди ювілею. Десять років її дітям – не жарт!

Сашка геть уже замотала з дорученнями. Та він і сам радий. Взагалі, як сказала про вагітність, начебто сам не свій став. Ходить та посміхається весь час. І весь час запитує, чого б їй ще хотілося.

Вона вже сердиться, жартома, звісно, в холодильник, мовляв, скоро не вміщатиметься!

І нехай деякі пліткують, що вийшла вона за Сашка не по любові, а за розрахунком: що допомагав їй тоді, що з батьком допоміг, що водієм і нянькою був.

І що, мовляв, у Соні не кохання ніяке, а проста йому вдячність.

Нехай заздрять. А кохання, воно ж різне буває. І буває, що починається отак, з вдячності…