Роман їхав у відрядження. Дружина Віра зібрала в маленьку валізу все необхідне, а серце було не на місці. Якось несподівано, раптом, ні з того, ні з сього – відрядження.

Та й якийсь сумний він останнім часом, задумливий. Тільки з Маринкою ніби відтає, а з нею серйозний і мовчазний.

Вранці він пішов, навіть не попрощавшись, вірніше, не розбудивши її. Віра прокинулася, намагаючись вгамувати потік неспокійних думок, що турбували її всю ніч тривожними снами. Поруч у ліжечку посопувала маленька Маринка.

Золоте волоссячкор, ластовитий носик, довгі вії. Поруч з нею лежало її улюблене пухнасте зайченя. Це люблячий татко підклав його з ранку перед відходом.

У Віри стрепенулося серце. Значить, він заходив у спальню попрощатися, а її не розбудив. Вночі спав на дивані, сказав, що піде дуже рано і не хоче їх турбувати, але все ж таки до дочки зайшов, не втримався. Вони обоє дуже любили свою дочку і шкодували, особливо Віра.

Дівчинка з народження була слабенькою. Але лікарі обнадійували, все має прийти в норму з часом. А поки що гімнастика, масажі, процедури. Віра залишила основну роботу і займалася якимись продажами онлайн у вільний від доньки час.

Вона визирнула у вікно. Мрячив дрібний колючий дощ упереміш зі снігом. Було похмуро, ранок тільки прокидався, небо було світло-сірим і непривітним. А о десятій їм з Маринкою був призначений прийом на процедури.

Донька все ще спала, і Віра вирушила у ванну, вставши під струмені гарячого душу. Вони ніби змивали переживання, що поселилися в ній останнім часом.

Чоловік нею явно нехтував, як чоловік, і часто ночував у вітальні або в дитячій кімнаті, звідки вони перенесли ліжечко дочки в спальню батьків.

А тут ще сестра Настя не забарилася. Знайшла їх колишнього однокласника Ігоря, котрий колись був закоханий у Віру і навіть заміж кликав. Але в неї вже був Роман, а ось у Насті з Ігорем роману не вийшло, хоча сестри були нерозлучні і характером схожі. Але він чомусь полюбив саме Віру. А Настя досі одна.

– Слухай, він благає мене, щоб я вмовила тебе просто на зустріч, Віро! – твердила їй сестра. – Ну сходи ти, розвійся. Ти ж вдома весь час. Не можна так. Роман твій весь у роботі, далі цього не бачить нічого. Та ще й відрядження якесь. Не вигадуй, сходи, поспілкуйся з хлопцем.

Так говорила їй Настя напередодні й обіцяла посидіти ввечері з Маринкою, яку любила. І що їй робити? Іти на це побачення? Ну, точніше, на зустріч із однокласником. Це різні речі.

Не збирається вона з ним ніяких стосунків починати. Просто хочеться відчути себе жінкою трохи. Жінкою, в яку він був колись закоханий…

…Роман стояв на пероні й чекав на свій поїзд. Ішов дрібний колючий дощ, схожий на сніг. Він підняв комір і зіщулився від холоду. Зрештою поїзд підійшов! Роман пробіг пероном до свого вагона й сів за столик біля вікна, заплющивши очі.

Навпроти розташувалася огрядна жінка з синочком, вертлявим і примхливим. Вона намагалася його заспокоїти, щось тихо говорячи на вухо. Роман заплющив очі і тут же згадав Маринку.

Донька народилася не відразу, а за п’ять років після заміжжя. І з того моменту їхнє життя перетворилося на низку турбот та обов’язків.

Віра, весела сіроока сміхотунка, стала домогосподарко, яка клопочеться над своєю дитиною, не помічаючи нічого і нікого навколо, крім Маринки. Ну, ще лікарів, масажистів, знахарів. Нескінченні дзвінки, призначення, прийоми…

Основну роботу вона покинула, Роман не заперечував. Натомість сам працював несамовито, за двох, щоб покрити всі необхідні витрати на лікування доньки. Він вважав це справедливим, але вони все рідше спілкувалися з дружиною на вільні теми. Усі їхні розмови зводилися тільки до Маринки, лікарів та процедур.

Поступово Віра перестала стежити за собою, одягалася в основному в спортивний одяг, в якому їй легше було ходити по лікарях та клініках. Стала дратівливою, нетерпимою до зауважень і порад. Ночами спала тривожно, вставала кілька разів, ідучи до дочки в спальню. Він також не висипався.

Тому й вирішено було перенести ліжечко, щоб і йому було легше, і Роман міг висипатися перед роботою. Але ця тріщина між ними почала розростатися. І навіть любов до доньки їх більше не зближала.

У кишені пискнув телефон. Роман дістав його і прочитав повідомлення: «Ти вже в поїзді, любий?».

Це прийшло від Юлі, яка з перших днів їхнього віртуального знайомства називала його саме так – «любий».

Раніше йому це подобалося, а зараз чомусь він відчув легке роздратування.

«Їду, – відповів він. – До зустрічі».

Жінка навпроти виявила цікавість, спитавши, куди він їде. Виявилося, що прямують вони до того самого міста. Довелося розговоритися, щоб і від своїх думок відволіктися.

За всі роки спільного життя він жодного разу не зраджував дружину. І в думках такого не було, поки випадково на його сторінці в соцмережі, яку він тримав лише для спілкування з друзями, не з’явилося її коротеньке повідомлення.

«Ми навчалися в одному інституті, тільки я на три роки пізніше. Навряд чи ви пам’ятаєте мене. А я вас добре пам’ятаю».

Ні, не пам’ятав він її, але листування якось зав’язалося саме собою. Спочатку були спогади про студентські роки, потім зізнання у її юній закоханості, а потім і пропозиція зустрітися.

І ось він їде туди, де на нього чекає ця жінка, яка наполегливо влізла в його життя, в його сірі будні.

Навіщо їде, він поки не знав, але на серці лежав сором, що він обманув дружину, кинув доньку і пустився берега.

Хоча ні, не пустився поки що. Він просто їде розвіятися, трохи відпочити від одноманітного життя, відчути себе чоловіком поруч із зацікавленою в ньому жінкою.

…Юля готувалася до зустрічі! Вона була така щаслива, що чоловік її давньої мрії, її юності нарешті скоро буде поряд!

Хоча, навіщо він їй, вона не могла до кінця зрозуміти, а точніше, усвідомити.

Вона знала, що Роман одружений, має дочку. Але коли він погодився на зустріч, значить у нього в сім’ї не все так і райдужно.

Сама вона була розлучена, пам’ятає, як на початку стосунків увесь час порівнювала свого колишнього чоловіка з Романом. І це порівняння було не на користь чоловіка.

Не такий високий, не такий гарний, не такий розумний. Та багато чого ще вона вигадувала, щоб зрештою виправдати свою нелюбов до цього «середньостатистичного» чоловіка.

А навіщо заміж за нього вийшла? Бо любив, на руках носив. Але цього їй вистачило на рік, і їм довелося розлучитися.

Юля прискіпливо оглянула себе у дзеркалі. Зачіска, макіяж, красива сукня, нова шубка, чоботи.

Спершу зустріч на вокзалі, потім обід у ресторані, столик вона замовила. А потім…

А ось це вже йому вирішувати – до неї чи в готель. Вона намагатиметься обіграти все красиво, ненав’язливо запросить до себе. А от у готель – це вже йому доведеться її вмовляти.

– Подивимося за обставинами, – вирішила вона і стала спускатися вниз.

Її вже чекало таксі, щоб відвезти на вокзал. Але перед цим вона все ж таки не втрималася.

З-за сірих хмар тільки-но виглянуло сонце, і в його світлі вона зробила селфі – шубка, шапочка, посмішка!

І відправила Романові з припискою:

«Чекаю!».

…Сусідка навпроти щось розповідала Романові про свою сім’ю, про сина, про чоловіка. Як строго вони виховують хлопчика, але він все одно бешкетує, хоч у школі, хоч на людях.

– Якби не чоловік, я не уявляю, як справлялася б із ним, не повірите! – з усмішкою говорила вона. – А у вас є діти?

Роман кивнув, і тут надійшло нове повідомлення від Юлі, її сліпуче фото й приваблива, багатообіцяюча посмішка. А наступна станція була передостанньою.

І раптом його свідомість запротестувала проти того, що відбувається! Навіщо йому ця чужа жінка? Що він може дати їй? Майбутнє – точно ні, чудові ночі – навряд чи в такому настрої, як він зараз. Гроші, подарунки, як утриманку – чи влаштує її це?

Потяг уже підходив до цієї передостанньої станції. І рішення дозріло самою собою.

– Вибачте, а можна попросити вас про послугу? – спитав він жінку навпроти, і та уважно й зацікавлено подивилася на нього, давши свою згоду коротким:

– Звісно!

…Настя прийшла вчасно до сестри, щоб допомогти їй зібратися на зустріч. Принесла свою улюблену сукню, нещодавно куплену. Вклала її довге волосся в гарний тугий пучок, а Віра намагалася тим часом пофарбувати вії, але робила це так невміло, що під очима з’явилися чорні сліди від туші.

– Облиш свої спроби, заради Бога! Я сама накладу тобі макіяж. Вже розучилася, – сказала Настя, сміючись. – Мені ще тобі нігті впорядковувати. Сиди спокійно.

Але Віра не могла сидіти спокійно. Вона поглядала на Маринку, яка гралася на дивані. Вона нещодавно привела її з процедур. Та з апетитом поїла і навіть задрімала, але тітка Настя розбудила її своїм приходом. І ось мати збирається залишити свою малечу і йти на цю обіцяну невідомо навіщо зустріч.

Але відмовлятися їй було незручно. Сестра взяла пів дня відгулу, щоб посидіти з Маринкою і наставляла Віру:

– Це лише зустріч. Вона ні до чого не зобов’язує. Посидьте в ресторані, згадайте молодість, вип’єш хорошого ігристого й розійдетеся собі. Навіть фліртувати необов’язково! Та ти й не зумієш. Зовсім затухла, як свічка, у своєму заміжжі, – переживала за сестру Настя.

А Віра дивилася на себе у дзеркалі й не впізнавала! Точніше, впізнавала ту, колишню, коли її любив Роман, називав найчарівнішою та найпривабливішою. І їй так сильно захотілося жіночого щастя. Але чому зі стороннім чоловіком? Навіщо?

Захникала Маринка, попросилася в туалет. Настя зупинила сестру, спритно підхопила дівчинку і віднесла в туалет, поки її мама сумно дивилася на своє відображення, намагаючись знайти причину залишитись вдома.

І раптом… Гримнули вхідні двері і тут же ж пролунав щасливий голос доньки:

– Татусю! Повернувся!

Спочатку в кімнату зайшла розгублена Настя, а потім Роман із Маринкою на руках.

– Поїздка скасувалася! Я вдома, дівчата! Віра… Яка ти красуня!

– А я?! – голосно спитала Маринка, і Роман закружляв її по кімнаті, назвавши своєю принцесою.

У сім’ї в цю хвилину відновлювалася тендітна рівновага. Подружжя невблаганно тягло один до одного, радісне обличчя доньки, розгублене обличчя Насті.

– Ну, я піду тоді, – сказала вона. – Там Ігор чекає, пообідаємо з ним.

Але на її слова ніхто не звернув уваги.

…Юля у своїй пухнастій шубці й чобітках пильно вдивлялася в обличчя приїжджих, намагаючись побачити Романа. Як же ж вона чекала на цю зустріч! І ось зараз, зовсім скоро…

– Вибачте, ви Юля? – почула вона поруч із собою жіночий голос.

Перед нею стояла велика жінка з хлопчиком за руку.

– Так, я, – здивовано відповіла вона.

– Ось, візьміть, Роман просив вам передати і перепросити. Він змушений був повернутись додому…

Вона простягла їй якусь довгу оксамитову коробочку.

Юля відкрила її й ахнула від несподіванки.

Там був гарний дорогий браслет з перлами.

– А ви хто?! Як ви мене впізнали? – дівчина дивилася на незнайому жінку, не розуміючи, що відбувається.

– Попутниця його. Він мені ваше фото переслав, ось, – і вона показала їй на телефоні зображення її останнього селфі в пухнастій шубці.

Жінка з хлопчиком пішли, залишивши Юлю в повному здивуванні. Вона дістала телефон і побачила на ньому повідомлення:

«Пробач мені. Але я не зроблю тебе щасливою».

А його номер для неї тепер недоступний, як і сторінка в соцмережі…

КІНЕЦЬ.