Мені 28 років. Заміжня, є дочка, їй 3 роки. Я не можу впоратися зі ситуацією, що склалася. Проблема полягає у моїх взаєминах з дитиною.

Я часто зриваюся, кричу, можу навіть образити доньку. Це відбувається у відповідь на її погану поведінку, і коли вона висловлює свою думку, яка незручна і протилежна моїй.

Спочатку я намагаюся домовитись, знайти компроміс, якщо маю можливість, але найчастіше вона впирається — ні, не хочу, не буду. Починаються сльози та істерики, я теж зриваюся і починаю кричати, вона ще більше істерить і вже не може сама зупинитися.

Я лякаюся, починаю докоряти собі і заспокоювати її. І щоразу обмірковую ситуацію і обіцяю собі, що надалі буду спокійнішою і стриманішою, але невдовзі все повторюється знову.

Коли я на роботі, я сумую за нею, хочу проводити час, грати, гуляти. Коли ж ми опиняємось разом, мене вистачає ненадовго, знову трапляється скандал із істериками.

І я вже не хочу з нею ні грати, ні гуляти, ні що-небудь ще. Точніше сказати, я хотіла б це робити, але за фактом не роблю. Злюсь, лаю вже сама себе за це, іноді навіть ненавиджу себе за ці вчинки.

Я дуже хочу любити свою дитину, цікавитися нею та її життям, але насправді не роблю цього чи виконую все просто як обов’язок та належне. Я дуже переймаюся через це, все, що відбувається, забирає багато моральних сил і часу.

А користі нуль. Дуже сподіваюся, що хтось зможе підказати мені, що з цим робити.

КІНЕЦЬ.