Світлана сиділа на дивані мовчки і дивилась в одну точку.

Вона рано прокинулася, і знову заснути вже не могла.

-Коли ось так тихо, не рухаючись, сидиш, ніби легше… – думала вона.

Як змінилося її життя за останній рік! Світлана сумно зітхнула…

Ще зовсім недавно у неї було зовсім інше життя! Вона жила з коханим чоловіком Миколою та донькою у невеликому, але затишному приватному будинку, ще працювала, хоч недавно й вийшла на пенсію.

Хотілося підзбирати грошенят, можливо, і назбирали б доньці Маринці на окрему квартирку!

Марині вже виповнилося тридцять років, але, правда, особисте життя не складалося…

Ось, може, якщо б у неї була окрема квартирка, ну хоч, однокімнатна, може, і стосунки які-небудь налагодилися…

Хочеться, щоб у дочки все було добре… Як у них з Миколою!

Прожили тридцять років, душа в душу… Такий чоловік у неї золотий був!

Ненабагато старший за неї, а їй здавалося, що поруч людина, навчена досвідом, він завжди все знав, завжди міг вирішити важку ситуацію, вирішити будь-які питання…

Світлані жилося з ним легко та безтурботно. Він ніколи не сумував, завжди знав, що і як треба робити. Вона була з ним, як за кам’яною стіною!

І раптом таке! Чоловіка раптом не стало…

У Світлани не було ні сльозинки, тільки вся якось посіріла, змарніла…

Поховала Миколку… Прийшла додому і лягла. Зовсім слаба… Лежала кілька днів…

Потім трохи відпустило. Але, як раніше, вже не було.

З роботи довелося звільнитися, город уже обробляти, як раніше, не могла. Квітник улюблений закинула.

Бувало, Світлана встане о п’ятій ранку, поки ще всі сплять, і сніданок всім смачний приготує, і на городі, яку травину прополе…

Чоловік з донькою встануть, всі поснідають, чайку ароматного поп’ють, та й на роботу! Все встигала раніше була!

А тепер, ось, лежить… Але чимось ще намагалася дочці допомогти…

Тепер все лягло на її плечі. Трохи вдома Світлана дочці ще допомагала.

Їжу яку зварить, посуд помиє, прибере трохи.

Але з городом вже важко, дочці самій доводиться справлятися… І вирішувати всі проблеми, адже батька більше немає…

Ще добре, що будинок міцний, хороший ремонт, Микола потурбувався!

Чоловіка їй би хорошого, такого, як батько! Світлана, як вибере момент, так і виказує дочці, що заміж вона не виходить.

Начебто все ж при ній, симпатична! А сама все перебирає!

Але ж важко одній, чоловік був би їй підтримкою і опорою…

Дочка спочатку жартувала, а потім вже починала бурмотіти.

А у Світлани ця думка одне, ось і говорить дочці, говорить…

Якось Марина не витримала, посварилася з матірʼю…

Та довго плакала, ніяк не могла заспокоїтися, сльози текли і текли…

З того дня Світлана намагалася не говорити такого доньці…

Останнім часом Марина дуже змінилася, стала якась жорстка.

З матір’ю майже не спілкувалася, а якщо щось та запитає, то відповідала грубо і неохоче…

Світлана зазвичай лежала на дивані, дивилася телевізор, або по можливості, що-небудь робила мовчки по хазяйству…

Продукти тепер купувала Марина, і мати помітила, що їхній холодильник дуже спорожнів, хоча майже всю пенсію дочка в неї забирала.

-Я збираю на квартиру, набрид мені цей город, та й будинок твій… Та й ти мені набридла! Скоріше б переїхати звідси, щоб не бачити тебе!

Світлана застигла від здивування. Це вона так до матері?

Був би живий Микола, не дозволив би так з нею поводитися!

Та й дочка, за батька, не дозволила б такого собі!

Але, з іншого боку, важко їй, одній, без підтримки та допомоги, адже вона не винна, що мати заслабла, і все на її плечах тепер. Світлані було шкода її, і вона промовчала, пішла в свою кімнату.

У кімнаті, на її ліжку спав пухнастий кіт, улюбленець чоловіка.

Вона сіла на ліжко і почала гладити кота. Колись і Микола його отак гладив…

Світлана знову розплакалася, не помічаючи, що плаче досить голосно. З кімнати доньки почулося:

-Ох! Знову плачеш! Скільки можна! Помовч!

Світлана схаменулась, взяла себе в руки і лягла на подушку… Обняла кота і непомітно для себе, заснула …

Увечері за вечерею, Світлана не промовила жодного слова.

Дочка розігріла кашу, що залишилася з обіду, поклала матері одну котлетку.

Та розділила її навпіл і одну половинку відклала на серветку.

Дочка обурилася, почала сваритися, що їй набрид кіт, його, вона не збирається годувати м’ясом, нехай корм їсть!

Мати обурено заперечила, адже вона віддає їй пенсію… І відламала від своєї котлети.

-Ах так! Тобі багато теж м’ясця значить не можна! А я тобі, мабуть, явно, забагато даю!

Наступна вечеря вже була без котлетки… Після порожньої каші Світлана з гіркотою гладила котика і примовляла

-От такі часи у нас настали, не господиня я в будинку, і тебе не люблять, і мене… Заважаємо ми… І йти нам нікуди..

Світлана подумала, що, на жаль, немає в неї ні сестер, ні братів, батьків давно не стало. А родичі є якісь, але далеко. Батьки колись давно переїхали в інше місто, як поступово спілкуватися перестали. Так-що, нікому вона не потрібна… Ох, не такої старості вона чекала.

Розхвилювалася Світлана… Кіт голосно замʼявкав. Марина відчинила двері в кімнату матері.

-Що ти, не чуєш, кіт репетує, на вулицю проситься!

Раптом вона побачила, що мати якось дивно сидить на дивані. Підійшла, торкнулася за плече…

…Коли Марина везла матір в лікарню, вона раптом усвідомила, що, якщо мами не стане, то залишиться вона одна, просто одна… Залишиться і будинок, і гроші…

Але не буде нікого поряд, жодної близької та рідної душі! Що з нею трапилося, що вона стала такою черствою?

Адже батьки завжди дбали і любили свою дівчинку, вона просто купалася в коханні та ласці! Марина докоряла себе за своє ставлення до матері останнім часом.

У неї одна лише думка засіла, що якщо мати видужає, все буде по-іншому в їхньому житті!

Світлана видужала, попри всі прогнози. Дочка не відходила від матері. Марина побачивши, що матері легше, стала на коліна біля ліжка і довго благала пробачення.

-Дочко, ти що, встань… Я люблю тебе, моя маленька дівчинко!

Марина заплакала.

І сталося диво! Після лікарні їй стало набагато краще, як не дивно.

Світлана була щаслива! Вона ж зовсім не стара, а вона так засумувала!

Кода виписували Світлану, її забирала Марина, але не одна, а з хлопцем. Мати бачила, що дочка сяє від щастя!

Виявляється, коли Марина доглядала маму, вона познайомилася з хлопцем, він теж приходив до своїх родичів, із сусідньої палати!

-Я рада за тебе!

Дочка обійняла матір.

-Поїхали, мамо, додому! Я дуже, дуже тебе люблю, матусю! А вдома на тебе чекає твій котик…