Петро сидів на кухні за столом і сумно дивився в свою тарілку.

-Та що ж це таке? – подумав він.

Борщ у його тарілці був без м’яса… А от у тарілках в дружини й дітей його було достатньо!

-Валю, а де м’ясо? Чому ти мені не поклала? – здивовано запитав він у дружини.

-А м’ясце тільки дітям, – відповіла Валя.

– І ти сам знаєш чого!

-І чого ж це ще? – здивувався Петро.

Він не розумів, що відбувається.

-Дорослі дядьки повинні вміти самі заробляти на м’ясо. Якщо не можеш прогодувати дітей, то хоч б не об’їдай.

-Ось навіщо ти так? – відповів Петро.

– Я ж стараюся, шукаю.

-Шукай, Петрику, старайся, – відповіла йому дружина, навіть не глянувши на нього.

– А поки що їж, що дають, бо ти й на це не заробив.

-А що я можу зробити, якщо я нікому не потрібен, – спробував натиснути на жалість Петро.

– Ось навіть вже дітей своїх об’їдаю.

Валя закотила очі. Їй уже набридли його скиглення та спроби маніпулювати.

-Не хвилюйся, – відповіла вона йому.

– Ти мамі своїй потрібен.

-А тобі? – примруживши очі, спитав Петро.

– А дітям?

-Не знаю, у дітей спитай! – роздратовано відповіла Валя.

-Ну, а тобі? – повторив своє запитання Петро.

-Дай подумаю… – Валя вдала, що думає і додала: – Ну так, потрібен. Де ж я ще такого недолугого знайду?

-Ось чому ти завжди так? – ображено сказав Петро.

– Я ж не завжди безробітний був.

-Звісно, ​​не завжди, – погодилася з ним дружина.

– Ти ж лише пів року без роботи сидиш. А до того ти за п’ять років дев’ять місць змінив!

-Я творча людина! – з гідністю відповів Петро.

– Я не можу працювати в несприятливій для мене обстановці.

-Петре! – закричала Валя.

– Ти насамперед чоловік! Годувальник, здобувач, захисник! Творитимеш тоді, коли твоя сім’я буде нагодована, взута й одягнена!

-А що тобі не вистачає? – щиро здивувався Петро.

– Ми ж не голодні, діти взуті й одягнені. Вічно тобі мало.

-Ми не голодні, бо я працюю! – обурилася Валя.

– І діти взуті та одягнені, бо я працюю. І ти собі можеш дозволити без роботи сидіти, бо я працюю! А я так більше не можу! Я втомилася!

-Так не працюй так багато, – відповів Петро.

– Я й так вдома тебе вже не бачу. І приходиш вічно зла.

-Ти зовсім вже? – округлила очі Валя.

– Я працюю так багато, бо комусь у сім’ї треба працювати заради грошей, а не заради творчої самореалізації. А зла я, бо втомилася! Я так більше не можу. Збирай речі і йди до мами.

-Як до мами? – з жахом вигукнув Петро.

– Я ж борщ ще не доїв!

-Доїдай і йди, – втомлено сказала Валя.

-Ага, – радісно кивнув Петро і почав доїдати борщ без м’яса.

Доївши борщ, Петро одягнувся, поцілував дітей і пішов до мами.

Валя подзвонила свекрусі:

-Людмило Михайлівно, я Петрик до вас відправила.

-Навіщо? – здивувалася свекруха.

-Не можу прогодувати чужу дитину, мені б своїх підняти, – відповіла Валя.

Свекруха була з гумором, стосунки між ними завжди були хороші, тому вона адекватно відреагувала на слова Валі.

-От же ж! – розчаровано сказала Людмила Михайлівна. – Ну гаразд, нехай приходить. Тільки не надовго! Я не збираюся няньчитися з чужими чоловіками. Як на роботу влаштується, забирай його назад.

-Ну як влаштується, може й заберу, – відповіла Валя. – Але заради вас! Все, цілую, бувайте.

Валя плюхнулася на диван і вільно зітхнула. Нарешті вона відправила “прийомного сина” до його рідної матусі.

Валя заплющила очі і замріялась про хорошого надійного чоловіка – опору і захисника…

Але як уявила, що прийде грубий мужик, вимагатиме їсти, а потім виконання його забаганок…. Б-р-р.

Адже нещасний Петрик переживатиме.

Або трапиться йому жінка сварлива. Ні, шкода Петрика… Та й свекруха хороша, добра тітка.

А раптом наступна буде гримзою? Ні, доведеться сина свекрухи назад прийняти.

От тільки відпочине від нього трохи, занудьгує, а потім уже можна буде й до хати пустити.

Як не як, а все ж свій, рідненький! Хоч і убогенький…