Петро сидів на кухні за столом і сумно дивився в свою тарілку. – Та що ж це таке? – подумав він. Борщ у його тарілці був без м’яса… А от у тарілках в дружини й дітей його було достатньо! – Валю, а де м’ясо? Чому ти мені не поклала? – здивовано запитав він у дружини. – А м’ясце тільки дітям, – відповіла Валя. – І ти сам знаєш чого! – І чого ж це ще? – здивувався Петро. Він не розумів, що відбувається
Петро сидів на кухні за столом і сумно дивився в свою тарілку.
-Та що ж це таке? – подумав він.
Борщ у його тарілці був без м’яса… А от у тарілках в дружини й дітей його було достатньо!
-Валю, а де м’ясо? Чому ти мені не поклала? – здивовано запитав він у дружини.
-А м’ясце тільки дітям, – відповіла Валя.
– І ти сам знаєш чого!
-І чого ж це ще? – здивувався Петро.
Він не розумів, що відбувається.
-Дорослі дядьки повинні вміти самі заробляти на м’ясо. Якщо не можеш прогодувати дітей, то хоч б не об’їдай.
-Ось навіщо ти так? – відповів Петро.
– Я ж стараюся, шукаю.
-Шукай, Петрику, старайся, – відповіла йому дружина, навіть не глянувши на нього.
– А поки що їж, що дають, бо ти й на це не заробив.
-А що я можу зробити, якщо я нікому не потрібен, – спробував натиснути на жалість Петро.
– Ось навіть вже дітей своїх об’їдаю.
Валя закотила очі. Їй уже набридли його скиглення та спроби маніпулювати.
-Не хвилюйся, – відповіла вона йому.
– Ти мамі своїй потрібен.
-А тобі? – примруживши очі, спитав Петро.
– А дітям?
-Не знаю, у дітей спитай! – роздратовано відповіла Валя.
-Ну, а тобі? – повторив своє запитання Петро.
-Дай подумаю… – Валя вдала, що думає і додала: – Ну так, потрібен. Де ж я ще такого недолугого знайду?
-Ось чому ти завжди так? – ображено сказав Петро.
– Я ж не завжди безробітний був.
-Звісно, не завжди, – погодилася з ним дружина.
– Ти ж лише пів року без роботи сидиш. А до того ти за п’ять років дев’ять місць змінив!
-Я творча людина! – з гідністю відповів Петро.
– Я не можу працювати в несприятливій для мене обстановці.
-Петре! – закричала Валя.
– Ти насамперед чоловік! Годувальник, здобувач, захисник! Творитимеш тоді, коли твоя сім’я буде нагодована, взута й одягнена!
-А що тобі не вистачає? – щиро здивувався Петро.
– Ми ж не голодні, діти взуті й одягнені. Вічно тобі мало.
-Ми не голодні, бо я працюю! – обурилася Валя.
– І діти взуті та одягнені, бо я працюю. І ти собі можеш дозволити без роботи сидіти, бо я працюю! А я так більше не можу! Я втомилася!
-Так не працюй так багато, – відповів Петро.
– Я й так вдома тебе вже не бачу. І приходиш вічно зла.
-Ти зовсім вже? – округлила очі Валя.
– Я працюю так багато, бо комусь у сім’ї треба працювати заради грошей, а не заради творчої самореалізації. А зла я, бо втомилася! Я так більше не можу. Збирай речі і йди до мами.
-Як до мами? – з жахом вигукнув Петро.
– Я ж борщ ще не доїв!
-Доїдай і йди, – втомлено сказала Валя.
-Ага, – радісно кивнув Петро і почав доїдати борщ без м’яса.
Доївши борщ, Петро одягнувся, поцілував дітей і пішов до мами.
Валя подзвонила свекрусі:
-Людмило Михайлівно, я Петрик до вас відправила.
-Навіщо? – здивувалася свекруха.
-Не можу прогодувати чужу дитину, мені б своїх підняти, – відповіла Валя.
Свекруха була з гумором, стосунки між ними завжди були хороші, тому вона адекватно відреагувала на слова Валі.
-От же ж! – розчаровано сказала Людмила Михайлівна. – Ну гаразд, нехай приходить. Тільки не надовго! Я не збираюся няньчитися з чужими чоловіками. Як на роботу влаштується, забирай його назад.
-Ну як влаштується, може й заберу, – відповіла Валя. – Але заради вас! Все, цілую, бувайте.
Валя плюхнулася на диван і вільно зітхнула. Нарешті вона відправила “прийомного сина” до його рідної матусі.
Валя заплющила очі і замріялась про хорошого надійного чоловіка – опору і захисника…
Але як уявила, що прийде грубий мужик, вимагатиме їсти, а потім виконання його забаганок…. Б-р-р.
Адже нещасний Петрик переживатиме.
Або трапиться йому жінка сварлива. Ні, шкода Петрика… Та й свекруха хороша, добра тітка.
А раптом наступна буде гримзою? Ні, доведеться сина свекрухи назад прийняти.
От тільки відпочине від нього трохи, занудьгує, а потім уже можна буде й до хати пустити.
Як не як, а все ж свій, рідненький! Хоч і убогенький…