Виявляється, я нічого не знала про своїх дітей, поки не захворіла. Одна справа – коли ти здорова, та ще й гроші заробляєш, а інша – коли ти злягла і на тебе треба гроші витрачати.

Дітей у мене троє: два старших сина і молодша донька. Всі вони давно мають власні сім’ї. І живуть окремо, бо я їх усім житлом забезпечила – купила всім трьом по квартирі.

Гроші у мене завжди були, я з тих жінок, що вміють “крутитися”. Ми з чоловіком 20 років у шлюбі прожили, трьох діток народили і виростили, але потім я сама подала на розлучення, бо зрозуміла, що мені 40 років, а у мене нічого немає.

Тоді вже майже дорослих своїх дівчат я залишила на свою маму, з чоловіком розлучилася, а сама в Італію на заробітки подалася. Я людина конкретна, і завжди маю чіткий план. Тому на заробітки я їхала з конкретною метою – купити всім дітям по квартирі, а собі свій будинок в селі до ладу привести.

Кожен євро я відкладала, на себе нічого не витрачала, бо працювала на фісі, де жила і харчувалася за рахунок італійців, в яких працювала. Так що за 15 років я всіх своїх трьох дітей забезпечила квартирами, і неабиякими, а двокімнатними, в новобудовах.

Діти, начебто, були дуже задоволені, але до тих пір, поки я не почала відкладати гроші собі на ремонт будинку, тоді їхнє ставлення до мене трохи змінилося, але я їх запевнила, що це всього на рік-два, бо чогось надзвичайного я не хочу – мені б невеличку чистеньку хату з усіма зручностями всередині – і на тому добре.

Два роки, поки я робила ремонт в себе вдома, вони якось терпіли, а вже останніх три роки я знову відновила свої “італійські дотації”, і стала їм по черзі висилати по тисячу євро, вони самі так захотіли, щоб не ділити по 300 на кожного щомісяця, бо кажуть, що 300 євро в наш час просто кудись розчиняються, а як тримаєш тисячу євро в руках, нехай і раз в три місяці чергово, то вже можна щось за них планувати і купувати.

Все це я так детально розповідаю для того, щоб показати, що особисто я нічого своїм дітям ніколи не шкодувала, та що там – я жила заради них. Ніколи нікого намагалася не обділити, любила всіх однаково, і сподівалася, що діти також мене люблять і цінують. Принаймні, саме це вони постійно активно демонстрували.

Та своє справжнє ставлення до мене діти показали, коли я захворіла – виявилося, що я нікому не потрібна.

Місяць тому я додому у відпустку приїхала, і відразу всі гроші, які привезла з собою, між дітьми поділила. По-іншому я зробити не могла, бо вони всі з’їхалися в день мого приїзду, стіл накрили, і давай гроші ділити.

Я не мала нічого проти, бо так завжди було. Щоправда, собі я залишила 300 євро на те, щоб за щось жити той місяць, який я планувала бути вдома.

Та мої плани змінилися, бо за тиждень до повернення в Італію я відчула себе не дуже добре і викликала швидку, яка забрала мене в лікарню. Там мені оголосили, що на мене чекає тривале і дороге лікування.

Стала я дітям говорити, щоб вони гроші назад скидали, бо ж мені треба за щось лікуватися? І яким же було моє здивування, коли вони мені сказали, що грошей у них уже немає.

Як? Я кожному з них дала по дві тисячі євро, як приїхала, і вони умудрилися ці гроші за три тижні витратити? Чи вони мене обманюють?

Одним словом, ні сини, ні донька мені не допомогли, і я зателефонувала своїй подрузі в Італію, знала, що вона теж планує їхати додому, тому попросила її позичити мені 5 тисяч євро. І чужа людина погодилася.

Я, звичайно, віддам їй ці гроші як повернуся в Італію, дай Бог лише швидше одужати. Але мене, як маму, дуже боляче зачепив той факт, що діти так байдуже поставилися до моєї проблеми.

Приходять в лікарню і питають, коли мене вже випишуть, напевно, хочуть щоб я швидше повернулася в Італію. Та вони ще не знають, що тепер я їм жодного євро не дам. Принципово. Не заслужили.

Джерело