Дочка не хоче жити, як я, вона це зневажає. А моя вина тільки в тому, що виховувала я її одна, без чоловіка. Це мені все життя дочка і ставить у провину.

Мабуть, не надивилася у своєму дитинстві на подруг, у яких були батьки, і ці батьки доброго слова не ніколи не сказали. Пили, били, ганяли матір та дітей.

Проте перейнялася думкою, що краще вже будь-який чоловік, ніж зовсім без чоловіка. Я не знаю, чому вона не бачила, що ми жили набагато краще, ніж більшість її подруг з “татусями”.

Мій чоловік у дев’яності теж “зламався”. Хоча він і до того прикладався до пляшки, але в дев’яності закрився завод, де він працював, і чоловік залишився без роботи, сів вдома з пляшкою міцненької.

Життя в нього, чи бачиш, зламалося. Та тоді в усій країні життя зламалося, але якби всі опустили ручки та пили, то й вимерли б усі, як мамонти. Я теж втратила роботу, але крутилася, як муха в окропі, щоб і вдома поїсти було, і дитину одягнути, а ось утримувати чоловіка та заробляти йому на чергову пляшку я не збиралася.

Пів року я терпіла цього чоловіка, що горює на дні пляшки, намагаючись до нього достукатися, а коли зрозуміла, що сенсу в цьому немає, забрала дитину і поїхала до батьків у село.

У батьків хоча б свій город був, вже з голоду не помреш, якщо не чекатимеш милості від життя. Та й із донькою вони мені допомагали. До п’яти років дочки мешкали у батьків. Я працювала в місті, їздила щодня із села і назад. Потім змогла переїхати в місто, доньку перевезла.

З чоловіками не щастило. Були стосунки, але то моя дитина заважає, то ледащий, який шукає шию, на яку можна сісти. Зрештою плюнула я на всі ці стосунки та не переймалася. Бачила, як живуть колеги, подруги, знайомі, дякувала долі, що в мене не так.

А ось дочка з приводу відсутності батька переживала. Як це, у подружок батьки є, а в неї немає. Те, що половина цих подружок батьків ненавиділи, донька не сприймала. Не знаю і не розумію, звідки у неї в голові склався образ, що якби у нас в будинку був мужик, будь-який, то жилося б нам у рази краще. Як зараз модно казати, у дочки сталася психологічна травма.

Але я її одна виростила, дала освіту, підтримувала і зовсім не переживала, що вдома немає “штанів”. Хотіла все життя донести до дочки, що не обов’язково чоловік у будинку є синонімом щастя.

У мене це не вийшло. Дочка обрала собі мужика за принципом “хто перший покликав заміж”. Зустрічалися вони рік, потім пропозиція та швидкий похід до РАГСу. Мабуть, щоб омріяні “штани” не передумали.

Мені зять не подобався. Слабкуватий, вічно на щось скаржиться, все йому не так, всі навколо погані та винні в його бідах.

Натомість дочка своєму чоловікові в рот заглядає, хвалить постійно, порошинки з нього здуває. Чоловік у домі – ось воно, щастя. А що від цього мужика користі, як від козла молока, вона бачити не хоче.

Зять останнім часом став пити. Щодня після роботи він із келихом на дивані. Дочка із кредитом розраховується, а цей пес на неї ще й покрикує. Мені боляче дивитись на те, що дочка зі своїм життям робить. Я розуміла, що це марно, але таки вирішила з нею переговорити, а що як допоможе?

Але отримала лайку, що від мене ніякої підтримки, тільки й думаю, як розвалити її сім’ю, постійно її накручую проти чоловіка. Кричить, що я хочу для неї такої ж долі, як і в мене.

– А я не хочу жити, як ти!

Нехай хоч такий мужик у мене буде! – кричала дочка.

Я її попросила уважніше подивитися на чоловіка, подумати, прикинути перспективи та не поспішати з дитиною, хоча б. А мені в грубій формі було сказано, що це не моя справа.

Взагалі моя, бо я знаю, до кого вона за допомогою прибіжить, якщо в сім’ї все розладнається. Звичайно, за свого мужика вона триматиметься до останнього, але там такий мужик, що може і сам піти.

Для себе я вирішила, що більше не порушуватиму тему зятя. Нехай набиває свої шишки, раз не хоче нічого слухати та помічати. Я зробила все що могла.

КІНЕЦЬ.