Інна швидко бігла. Дуже швидко. Вона боялася не встигнути. А ще вона переживала, що чоловіка не буде вдома.

«Тільки б він був удома, — думала Інна, — аби він нікуди не пішов».

Справа в тому, що Ігор, чоловік Інни, сьогодні зранку поганоо почував себе. І вирішив, що на роботу не піде.

– Ти ж не будеш проти, кохана, – сказав він. — Якщо сьогодні я візьму відгул за власний рахунок? Чи не дорікатимеш коханому чоловікові за те, що саме сьогодні він не заробить потрібні для сім’ї гроші? Сподіваюся ти не з тих дружин, яким гроші важливіші за здоров’я чоловіка?

— Я не з тих, коханий, — відповіла Інна, — і я не проти. Адже ти для мене важливіший за будь-які гроші.

Перш ніж продовжити, Ігор уважно подивився на дружину.

– Я сьогодні відлежуся, – сказав він, після невеликої паузи, – відісплюся! А завтра знову як огірок. І з новими силами я зароблю вдвічі більше.

— Правильно, — погодилась Інна. – Відпочивай. Ти й так багато працюєш.

— А як не працювати, Інна? — сказав він, коли вона була вже в передпокої і вдягалася. — Адже у нас двоє дітей. Їх треба годувати. Одягати. Навчати. А ти кажеш, що я багато працюю. Та я маю працювати в десять, у двадцять разів більше. Не думаючи про своє здоров’я. Бо я живу тепер не заради себе. А заради тебе та наших дітей.

– Як добре, – сказала Інна, – що я вчора відвезла їх до мами на дачу. А то вони б тобі не дали тут відіспатися і відлежатися.

“Так, – подумав у цей момент Ігор, – діти сьогодні були б зовсім не до речі”.

– Ти не бачив моїх ключів? — спитала Інна, коли вже була одягнена і збиралася вийти з помешкання. – Знайти не можу.

— Не бачив, — чесно дивлячись дружині в очі, збрехав Ігор, хоча сам їх сховав.

Навіщо сховав? А про всяк випадок. Щоб дружина не змогла увійти у квартиру без його відома. Сьогодні йому це було потрібне.

– Гаразд, – сказала Інна, – увечері повернуся з роботи, знайдемо. А зараз закрий за мною.

Ігор так і вчинив. А зачинивши за дружиною двері, він одразу зателефонував до Віри.

– Віра, а ти де? — спитав він.

– Чому ще не в мене? А я чекаю. Як домовлялися. Дружина поїхала працювати. Діти – у тещі. Як «через три години»? Віра, я не зрозумів. Чому ще не виїхала? Ми ж домовлялися? Що означає «ти не впевнена, що в мене вийде»? Віра, я розчарований. Тому! Ти обдурила мої очікування.

Я був певен, що ти вже десь поруч і чекаєш на дзвінок. А ти? І що тепер накажеш мені робити? Потерпіти? І це все, що ти можеш запропонувати? Тобі легко говорити, Віра!

Потерпіти! А як? Що означає «мовчки»? Послухай, Віра, ти колись терпіла мовчки? Гаразд. Кажу, я зрозумів. Спробую заснути. Щоправда, не знаю, як це вийде, але… Що? Добре я постараюся.

Поговоривши з Вірою, Ігор з’їв два бутерброди з шинкою і сиром, з’їв тарілку холодцю, випив дві чашки кави, трохи подумав і пішов спати. А за три години приїхала Віра.

Але так вийшло, що невдовзі після приходу Віри до квартири мала повернутися Інна. Тому що сьогодні її раніше відпустили з роботи.

Інна завжди попереджала чоловіка про своє повернення, коли їхала до метро. Хотіла попередити його і цього разу. Але телефон Ігоря був вимкнений. На прохання Віри.

– Раптом він тебе відверне в самий невідповідний момент, – сказала Віра, – і ти так і не зможеш після цього зібратися. Як сталося минулого разу, коли ти приїжджав до мене. Пам’ятаєш?

Ігореві неприємно було це згадувати.

— Що за звичка, Віра? — невдоволено вигукнув Ігор.

— Нагадувати про мої невдачі. Ні, щоб підтримати мене, а ти навпаки. Робиш усе, щоб я розхвилювався. Навіщо, Віра?

— Я просто не хочу, щоб вийшло як минулого разу.

– І я не хочу.

– Тоді вимкни телефон.

І Ігор його вимкнув. А Інна не змогла до нього додзвонитися.

Від метро до будинку було лише десять хвилин швидким кроком. Інна здолала цей шлях за п’ять хвилин. Але їй ще треба було увійти до під’їзду. А там був кодовий замок. А ключів у Інни не було.

“А раптом Ігор міцно спить? — турбувалася Інна. — І якщо не почує сигнал домофона? Що тоді? Я не витримаю”.

Але їй пощастило, що з під’їзду хтось вийшов. Інна швидко проскочила до під’їзду і натиснула кнопку ліфта. І тут удача була на її боці. Двері ліфта одразу відчинилися.

«Тільки б не застрягти, — думала Інна.

— Аби не…».

Вона не застрягла. Двері ліфта відчинилися і Інна, вискочивши з ліфта на своєму поверсі, підбігла до дверей і почала натискати на кнопку дзвінка.

– Хто це? — злякано спитала Віра.

— Уявлення не маю, — відповів Ігор. – Зараз подивлюся. Сиди тихо.

Ігор обережно вийшов зі спальні до передпокою і підійшов до дверей. Подивився у вічко. Побачив дружину. Злякався і повернувся до спальні.

— Дружина, — пошепки сказав він.

Віра одразу все зрозуміла.

– Що робити? — спитала вона.

— Ховайся, — впевнено порадив Ігор.

— Іншого виходу ми не маємо.

Віра озирнулася на всі боки.

— Куди ховатися? — спитала вона.

— Не маю уявлення, — відповів він. – Куди бажаєш.

Віра показала на шафу.

— Може, сюди? – запропонувала вона.

– Банально, – відповів Ігор.

– І добре, – відповіла Віра. — Твоєї дружини й на думку не спаде там мене шукати.

І не чекаючи відповіді, Віра залізла до шафи.

– Але врахуй, – попередив Ігор, – якщо Інна тебе виявить, нам обом буде неперевилки. А вона тебе в шафі стопудово знайде.

Віра вилізла з шафи.

— Куди тоді, як не в шафу? — спитала вона.

А Інна тим часом продовжувала дзвонити у двері. Вона була впевнена, що Ігор спить і чекала, коли він прокинеться і відкриє їй двері.

Вона дзвонила та дзвонила, знову і знову.

– Іду! – голосно закричав Ігор.

«Слава Богу, – подумала Інна, почувши голос чоловіка, – він прокинувся. Я врятована».

Але Ігор не поспішав відчиняти.

– Коротше! — сердито дивлячись на Віру, пошепки сказав він. – Не мені тебе вчити. Ховайся, куди хочеш, хоч у шафу. Але щоби Інна тебе не знайшла. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – відповіла Віра, залазячи назад у шафу. – Іди, відкривай.

Інна продовжувала дзвонити. Ігор вийшов зі спальні.

– Іду, іду, – кричав він на ходу.

– Чому довго не відкриваєш? – запитала Інна, стрибаючи біля дверей. — Ховаєш когось? — спитала вона перше, що спало на думку, аби щось говорити. Тому що таким чином вона відволікалася від свого бажання. — У шафі, мабуть? Зараз увійду, одразу туди загляну.

Інна казала це несерйозно. Можна навіть сказати, що таким чином вона жартувала. Від радості. Що ось зараз вона увійде до квартири, і все буде добре.

А в Ігоря від цих слів дружини все всередині стислося.

Тремтячими руками він намагався відчинити двері, але руки не слухалися.

– Та відкриєш ти, нарешті, чи ні? – злилася Інна. І тут вона наважилася сказати все, як є. – Я в туалет хочу. Давно. Ще у метро. Відкривай швидше.

І в голові у Ігоря майнула здорова, як йому тоді здалося, думка.

«Ось він — порятунок, — подумав він. — Адже, якщо вона хоче до туалету, та тим паче дуже, отже, треба якнайдовше тримати її за дверима. Щоб їй зовсім невтерпіло. І тоді, коли вона увійде у квартиру, одразу туди побіжить, а не шафу перевіряти. А в цей час Вірочка зможе вилізти з шафи та спокійно піти».

– Дуже хочеш? — спитав він.

– Дуже! Сил більше не терпітиме. Ще трохи і… Відчиняй давай.

Ігор стукав ключами по замку, вдаючи, що намагається відкрити.

— Та я стараюся, Іннуся. Не виходить. Замок заїло. Ти вже потерпи, кохана. Я зараз щось придумаю.

— Та я не можу більше терпіти, як ти не розумієш?

– Ну, п’ять хвилин потерпи.

– Та хвилини не витерплю. Ти, що, навмисне мене не пускаєш?

— Скажеш таке, — відповів Ігор. — Я ж говорю, замок заїло.

— А то, дивись, — грізно промовила Інна, аби щось сказати, щоб відволіктися. – Ти мене знаєш. І якщо дізнаюся, що обманюєш, пощади не буде ні тобі, ні їй.

— Я ж люблю тебе, — сказав Ігор, стукаючи ключами по замку. — Між іншим, коли в сім’ї немає довіри, про яке кохання тоді взагалі може йтися. Тоді подружжю взагалі краще одразу розлучитися.

— Вистачить нісенітниця говорити, — закричала Інна. — Відчиняй двері!

– Зараз. Буквально ще хвилина і все.

«Господи, допоможи, — подумав Ігор, йдучи до спальні, — не дай відбутися. Не за себе прошу, за дітей наших малих. Не допусти, щоб залишилися без батька. Двоє їх у мене. Синочок та донечка. Як же вони без мене, якщо розкриється?

Ігор швидко пояснив Вірі, що від неї потрібно.

– Все запам’ятала? — спитав він.

– Все, – відповіла Віра. — Як тільки твоя дружина заходить до туалету, так одразу я виходжу зі спальні до передпокою, а звідти — на сходовий майданчик.

Ігор перехрестився. Віра плюнула через ліве плече і постукала по дереву.

– Відкриваю! – закричав Ігор.

Відчинивши двері, він відійшов убік, даючи можливість Інні добігти до туалету. Але Інна нікуди не поспішала. Тому що, поки Ігор інструктував Віру, Інна сходила до сусідів.

– Біжи! – почула Віра голос Ігоря.

Ігор кричав це дружині своїй. А Віра була впевнена, що це він їй подає команду. Вона й вискочила зі спальні до передпокою. І одразу натрапила на Інну, що стояла там.

Ігор кричав це дружині своїй. А Віра була впевнена, що це він їй подає команду. Вона й вискочила зі спальні до передпокою. І одразу натрапила на Інну, яка стояла там.

– Це хто? – запитала Інна і подивилася на чоловіка.

Ігор настільки був приголомшений тим, що трапилося, що не придумав нічого іншого, як здивовано знизати плечима, розгублено покрутити головою, з подивом подивитися на Віру і впевнено сказати:

– Гадки не маю. Вперше її бачу. Ви хто, пані?

Відштовхнувши Ігоря убік, Віра вибігла з помешкання.

— Злодійка, — сказав Ігор. – Не інакше. Піду, подивлюсь, може, вкрала щось.

— Подивися, а я поки що обідом займуся, — сказала Інна.

Інна пішла на кухню, а Ігор повернувся до спальні. Хвилин за десять він теж прийшов на кухню. Сказав, що всі речі цілі, нічого не вкрадено. І поліцію можна не викликати.

— Ти вчасно повернулася додому, Інна, — впевнено промовив Ігор. — Поки я спав, вона потрапила до квартири. І пошкодила відмичками замок. Тому він і не відкривався. Хотіла нас обчистити. Але ти злякала її. Ти як відчувала, що сьогодні треба повернутися додому раніше. Яка ж ти розумниця. Що я можу тобі зробити?

— Винеси відро для сміття, — попросила Інна. — Воно вже повне. Треба овочі чистити, а очищення складати нема куди.

– Відро? – зрадів Ігор. — Усього? Та легко.

І, схопивши відро для сміття, Ігор вискочив з квартири. А ось назад уже не зміг увійти. Інна не впустила його. Його речі вона викинула з балкона. А ще через деякий час вони розлучилися.

КІНЕЦЬ.