— Валентино, нам треба серйозно поговорити, — сказала Анна, щойно увійшовши до квартири. — Ідемо на кухню, каву пити будемо і розмовляти. Я тістечка привезла.

Вони пройшли на кухню. Валентина зробила каву, і Анна розпочала розмову.

— Ти знаєш мене, Валентино. Я наполеглива жінка. І якщо що задумала, не відступлю, поки свого не досягну.

— Якщо знову про дітей хочете говорити, Анна Федорівна, то я вже сказала. Не раніше як за п’ять років. І то не факт.

– Але чому? — дивувалася Анна. — Адже у вас є все для цього.

— Помиляєтесь, Анна Федорівна. – Не все є для цього.

— Чого не вистачає, Валентина? Тільки скажи. Я зроблю.

— А ви точно зробите, Анна Федорівна? Чи не вийде так, що ви пообіцяєте, а виконати не зможете?

– Хто не зможе виконати? Я не зможу? Та що ти таке кажеш, Валентина? Чи ти мене не знаєш? Якщо я що сказала, то все. Сказала, отже, зроблю. Не сумнівайся. Скажи лише, що треба. Все буде. Але, на мою думку, у вас і так всього надміру. Квартира у вас велика. Треба буде ще одну купимо. Грошей я дам.

— Гроші у нас є, — відповіла Валентина. — Заробляємо обидвоє — дай Боже кожному. І дачі є. І машини.

— Чого ж не вистачає?

— Бракує головного, Анна Федорівна. І вам, як матері мого чоловіка, це має бути дуже добре відомо.

– Щось я не зрозумію. Про що це ти?

— Не про що, а про кого. Про Вадима, про чоловіка мого та сина вашого.

– А з ним, що не так?

— З ним не так, — відповіла Валентина. — Ну який з нього зараз батько? Адже він ще сам, по суті, дитина. Хіба що багато заробляє та голиться щодня. А в іншому — дитя нерозумне. І чого він зможе навчити свою дитину? Гаразд, якщо дівчинка народиться, тут ми з вами і самі впораємося. А якщо хлопчик? Про хлопчика я взагалі не говорю! І то! Чим дівчинка гірша? Дівчинці теж духовно дорослий батько потрібен, який зможе її чогось навчити.

— Ти маєш рацію, — сумно промовила Анна. — Дитинства у його голові достатньо. Я думала, що одружиться та серйозним стане, але куди там. Той самий вітер у голові. На думці — одні розваги.

— Та це б ще нічого, Анна Федорівна. Нехай розважається. Я ж не проти, якщо в міру. Але ж треба вміти поєднувати. А в нього нічого ж, окрім роботи та розваг, немає. Книжок не читає. Кіно та театри йому теж нецікаві. Заради чого живе, поняття не має. Вчитися нічого не хоче. Каже, що й без освіти багато заробляє. До смішного доходить, Анна Федорівна, адже він навіть історію країни до пуття не знає.

– Це я винна, – сказала Анна. — Його як із інституту вигнали з першого курсу, то одразу я його до своєї фірми взяла. Так-то він головастий, щодо бізнесу в нього голова варить будь здоров. І язик добре підвішений. Ось і дозволила я йому в себе працювати. Думала, подивлюся, як у нього вийде. А в нього вийшло. Ось тепер і укладає договори із новими клієнтами. А там розуму особливо й не потрібно. Ось я рада, що син при ділі.

— От і виходить, що гроші заробляє великі, а в іншому — стоїть на місці. Жодного розвитку. В голові футбол, лазня, полювання, риболовля, шашлики, зустрічі з друзями по п’ятницях та інші розваги. Про мене згадує лише коли… Ну, ви розумієте.

– Я розумію.

— І це ще добре, що поки що згадує, — продовжувала Валентина. — А мине ще трохи часу, він і про це забуде. Я маю на увазі – зі мною забуде. Ну ви розумієте?

– Я розумію.

— І що накажете? Робити його батьком? А сенс?

— Загалом він дуже хоче сина, — сказала Анна.

– Так, я розумію, що дуже хоче. Не розумію тільки – навіщо йому це? Для галочки? Зазначити, що свою місію виконав? Так чи що? Адже сина треба виховувати. А кого він може виховати? Ні, той факт, що він багато грошей заробляє — це чудово. Ніхто не сперечається. Але в іншому? Страшно подумати! Це ж темний ліс.

– Твоя правда, Валентина. У всьому ти маєш рацію.

— Скажу вам чесно, Анна Федорівна, — вів далі Валентина. — Я хоч і закохалася у вашого сина з першого погляду, але це мені не заважало бачити його таким, яким він є. З усіма його перевагами та недоліками. Я і до весілля розуміла, хто ваш син насправді і що з себе уявляє. І вийшла заміж за нього хоч і з любові, але особливо не спокушаючись.

Бо знала, що до весілля всі чоловіки такі. Відрізняються один від одного хіба тільки розмірами доходу, а в іншому — діти. І я переконала себе, що час ще є. І ваш син також може стати дорослою людиною. У сенсі духовного розвитку. Якщо захоче, звісно. А не захоче і не треба. І вічно чекати я не маю наміру. Рік на нього такого ще помилуюсь і скажу йому прощай. Розлучимося, і все. А ви кажете – діти.

— Я зрозуміла, — впевнено промовила свекруха. – Що від мене потребується?

— Ось ви кажете, що ви — наполеглива жінка. Правильно?

– Наполеглива, – впевнено підтвердила Анна.

— От і виявіть свою наполегливість, Анна Федорівна. Тільки не щодо мене, а щодо сина свого. Поговоріть із Вадимом. Передайте йому мої вимоги. Вони не такі вже й великі. Але тільки так передайте, ніби то не від мене вони йдуть, а від вас. Розумієте?

– Дуже добре розумію. А які вимоги, Валентино? Можна докладніше.

– Вимоги прості.

І Валентина розповіла свекрусі, що саме хоче свого чоловіка.

– Нічого складного, самі бачите, – продовжила вона. – Було б бажання. І погодьтеся, великі гроші заробляти набагато важче. Тому, років за три, найбільше — чотири, він легко з цим впорається.

— А як не впорається?

– Тоді навіщо моїм дітям такий батько?

— Згодна, нема чого, — відповіла Анна. – Коротше. Я зрозуміла. Все зроблю.

— Але дуже прошу вас, Анна Федорівна, давайте зробимо так, що це буде ваша ініціатива. А я до цього не маю жодного стосунку.

— Звісно, ​​— погодилася Анна. — Я мати, мені й відповідати за все.

Тістечка на той час були всі з’їдені і Анна поїхала на зустріч із сином.

За годину Вадим був у кабінеті Анни.

Вона докладно розповіла йому, що він має зробити і ким стати у найближчі чотири роки.

Вадим, як і очікувалося, відмовився щось робити в цьому напрямку. Не захотів змінюватися духовно на краще. І мало того, що не захотів і відмовився, то ще й посміявся над матір’ю. Сказав, що йому і без того добре живеться. І хотів уже залишити кабінет глави компанії, але Агна зупинила його.

— Жилося, — тихо промовила вона.

– Що? – не зрозумів Вадим.

— Я говорю, що й без цього, синку, тобі добре жилося. Тому що від сьогодні ти в мене не працюєш. І тому гарне життя твоє, Вадим, швидше за все, закінчується.

Але й на це Вадим у відповідь засміявся. Що також було цілком очікувано Анною.

— А ти знаєш, мамо, — відповів Вадим, — не налякала.

– Не налякала?

– Ні, – відповів Вадим. — З моїм талантом переконувати людей будь-що, я легко знайду собі таку ж роботу, яку виконував у тебе, мамо.

– Дуже за тебе рада, – сказала Анна. – Можеш прямо зараз і починати шукати.

Після таких слів матері, Вадим гордо покинув її кабінет, голосно грюкнувши дверима і пообіцявши ніколи сюди не повертатися і стати для матері невидимим.

А за місяць прибіг назад.

Просив вибачення і благав взяти його назад. Тому що, хоч як Вадим намагався, його ніхто не хотів брати на таку ж роботу. Виявляється, у кожній фірмі, куди він хотів влаштуватися, таких фахівців, як він, — хоч греблю гати. І все, як один, чи сини, чи інші близькі родичі голови тієї фірми, куди він хотів улаштуватися.

– Обіцяю, мамо, – повернувшись назад, сказав Вадим, – що за чотири роки стану тим, ким ти хочеш мене бачити.

Анна для вигляду подумала недовго і… погодилася взяти сина назад. Але! За те, що він спочатку поводився негарно, вона знизила йому зарплату вдвічі. Пообіцявши, що підніматиме зарплату до колишнього рівня, в міру його успішного просування у становленні духовно розвиненої особистості.

А через три роки у Вадима народився син.

Чому так швидко? Тому що йому настільки сподобалося рости духовно, що поставлене перед ним завдання він виконав достроково. Впорався за два роки.

Відразу після народження онука, Анна на прохання Валентини поставила перед Вадимом наступне завдання. Чому це сталось?

Тому що Анні мало було одного онука. Вона хотіла більше. А, на думку Валентини, виховувати двох дітей набагато складніше за одну. І для цього батьку потрібно знати набагато більше і бути більш духовно розвиненим.

КІНЕЦЬ.