Галина Петрівна стояла біля вікна і дивилася на дощ.

-Літня злива, – з натхненням сказала Галина Петрівна. – Справжня. З грозою. Комусь, може, й подобається гроза на початку травня, але тільки не мені. Липень. Ось коли найкрасивіші грози.

Як я люблю дивитися на вулицю під час такого дощу. Все навколо гримить, сяє. Казкова картина. Одночасно і хвилююче, і приємно. Вулиця раптом стає майже порожньою. Сонце зникає і день перетворюється на вечір. І людей, і машин дедалі менше…

Галина Петрівна полегшено зітхнула.

-Ну, людей стає менше – це зрозуміло чому, – сказала вона. – А чому машин стає менше? Не зрозуміло.

-Мамо, ти зараз не про те думаєш, – сказав Петро. ​​- Ось, чесне слово, не до грози зараз. Ми обговорюємо серйозне питання. А ти?

-А що я? – весело здивувалася Галина Петрівна, як і раніше, дивлячись у вікно.

-Несерйозно налаштована, ось що, – сказав Петро.

– Стоїш біля вікна, грозою милуєшся. Що це ще за романтичний такий настрій, я не розумію. Сама відволікаєшся, нас убік ведеш.

Галина Петрівна посміхалася, продовжуючи дивитись у вікно.

-А я зараз згадала, Петре, як ми з твоїм батьком познайомилися, – продовжувала міркувати Галина Петрівна.

– Тоді теж дощ був, і ми слухали музику. Тоді ще одна пісня звучала. Хто ж її співав? Не пам’ятаю. Про прекрасну літню зливу і про щастя. Ти не пам’ятаєш, синку, хто співає цю пісню? Під неї так добре було думати, мріяти.

-Не пам’ятаю, – сердито відповів Петро.

– Та й яка різниця?

Галина Петрівна подивилась на дочку.

-Може, ти, Катю, пам’ятаєш?

-Петро правий, ти надто вразлива, мамо, – нервово сказала Катя.

– Тата вже давно немає. І навіщо зараз згадувати якісь пісні, які ви співали тисячу років тому? Тим більше, що змушують думати. Адже ми прийшли до тебе, щоб поговорити на дуже серйозну тему. А ти про якісь пісні говориш. Ну, давай ще згадаємо, як ви з татом посуд здавали перед получкою і щасливі були.

Галина Петрівна засміялася.

-Точно! – радісно сказала вона.

– Здавали. Як зараз пам’ятаю, грошей ні копійки, а до зарплати – ще два дні. Так ми…

-Мамо, зберися, – не витримав Петро.

– Не до цього зараз, повір.

-Злива, злива, – згадувала Галина Петрівна пісню, – якась там злива.

Вона посміхнулася.

-Ну, так, – погодилася Галина Петрівна.

– Мабуть ви маєте рацію. Адже це пісня моєї молодості, а не вашої. Звичайно, ви її можете не пам’ятати, і навіть не знати.
Галина Петрівна одразу звернулася до брата.

-А ти, Степан? – запитала вона.

-Що я? – пробурчав Степан Петрович. – Ти ж знаєш, Галю, – сказав він.

– Що я завжди був байдужим до музики. Давай, ти потім подумаєш про пісню, а зараз поговоримо про наші справи.

А справи були ось які…

З’ясувалося, що Галина Петрівна не рідна дочка свого батька! І з’ясувалося це нещодавно та дуже цікавим чином.

Галині Петрівні повідомили, що вона стала спадкоємицею дуже великого статку. І залишив їй цей статок її рідний батько, якого вона ніколи не бачила та про якого нічого не знала.

Отоді й почалася ця історія. А точніше, вона почалася, коли син Галини Петрівни, вже після того, як дізнався, що мамі дістався величезний спадок, приїхав у гості до свого дядька, Степана Петровича.

-Дядько Степан, – сказав Петро. ​​- Є термінова розмова. Думаю, тебе, як серйозну людину, це зацікавить. Мама отримала величезну спадщину від свого родича.

-Якого родича? – не зрозумів Степан Петрович. – Який спадок? Я її старший брат, і маю не менше прав на будь-яку спадщину.

І тут Петро повідомляє свого дядька, що, як з’ясувалося зовсім недавно, Галина та Степан – брат і сестра тільки по матері, а батьки у них – різні!

Це лише за документами – у них один батько. Біологічний батько Галини жив у іншому місті. Нещодавно його не стало. А все своє майно він заповідав своїй дочці.

-Ти розумієш, дядьку Степане, що я щойно сказав? – запитав Петро. – Бо я дивлюся на тебе, і мені здається, що ти не до кінця все зрозумів.

-Що ж тут незрозумілого, – похмуро відповів Степан Петрович. – Все ясно.

-Я б до тебе не прийшов, дядьку Степане, – сказав Петро. ​​- Якби не одна обставина.

-Обставина? – розгублено перепитав Степан Петрович. – Яка обставина?

-Справа в тому, що спадок цей… Величезний, – сказав Петро. – Ти навіть не уявляєш собі наскільки!
-Ну, припустимо, що уявити таке я можу, – сказав Степан Петрович. – Що далі?

-А те, – відповів Петро. ​​- Мама не хоче ділитися спадщиною ні з ким!
А Степан Петрович начебто й не чує слів племінника.

-Спадщина! – думав він у цей час. – Величезна. Адже це добре.

Але до Степана Петровича нарешті дійшли слова племінника і це його стурбувало.

-Що означає не хоче ділитися? – запитав Степан Петрович. – Яке вона має право, не ділиться? Адже ми їй – не чужі.

-Ось і я про це, – вигукнув Петро. – Звісно, ​​не чужі. Ми – найближчі їй люди. Ближче за нас немає нікого. Інакше б я до тебе не приїхав.

-І правильно зробив, Петю, що приїхав до мене, – сказав Степан Петрович. – А ти впевнений, що спадок справді величезний?

Петро посміхнувся, похитав головою і важко вдихнув.

-Степане Петровичу, Степане Петровичу, – сказав Петро. ​​- Скажи чесно, я схожий на дитину? Я справляю враження наївної людини? По-твоєму, я нічого не розумію у житті? Ну, мабуть, я не став би носитися, по всьому місту в пошуках справедливості, якби воно того не вартувало.

-Ну, гаразд, гаразд, – поблажливо сказав Степан Петрович. – Це я так… Роздуми вголос. А як думаєш, якщо нам вдасться вмовити твою маму – мою кохану сестру – поділитися з нами, то на скільки можна розраховувати?

-Якщо брати до уваги ще й Катерину? – уточнив Петро.

-А твоя сестра в курсі? – у голосі Степана Петровича чулося занепокоєння.

-Ще б пак! – роздратовано відповів Петро. – Їй та й не бути в курсі. Вона таке не пропустить. Адже вона перша про все і дізналася. Тому і з нею доведеться ділитися.

-Нехай так, – розважливо сказав Степан Петрович, – в курсі, значить, в курсі. Тож на що нам усім можна розраховувати, якщо враховувати ще й твою сестру?

-Ех, дядько Степан, дядько Степан, – сказав Петро. ​​- Навіть якщо мама віддасть нам трьом лише половину того, що отримала, то можете сміливо вважати себе одним із найзавидніших і найбагатших наречених нашої країни.

-Навіть так? – багатозначно промовив Степан Петрович. – Це добре. Це дуже добре. А то ти знаєш, дружина від мене пішла, і я ось уже півроку марно намагаюся її повернути. А зараз, враховуючи обставини, що склалися, може, мені й не поспішати повертати її? Га?

-Поспішати не треба, дядьку Степане, – впевнено сказав Петро. – Але тільки не забувайте.

-А що таке?

-Мати з нами ще не поділилася.

-Ах, так, – схаменувся Степан Петрович. – Грошей ще нема. Але! Я впевнений, що разом ми зможемо її вмовити.

І ось Степан Петрович та його племінники приїхали в гості до Галини Петрівни, щоб умовити її поділитися спадщиною.

Минуло вже дві години, як вони по черзі намагалися достукатися до Галини Петрівни, але нічого не виходило. І що вони тільки не говорили, які аргументи не наводили, переконуючи спадкоємницю поділитися з найближчими родичами. Нічого не виходило…

-Ні! – раптом сказала Галина Петрівна. – Я вам нічого не дам!

Всі застигли повідкривавши роти.

-Але чому, мамо? – нарешті сказала Катерина. – Чому? Адже ми не чужі тобі люди. Невже в тебе після всього цього не буде докорів совість?

-Після чого цього? – не зрозуміла Галина Петрівна.

-Що з нами не поділилася, – відповіла дочка.

-А чому у мене мають бути докори мучити? – не розуміла Галина Петрівна. – Я нікого не обманювала, ні в кого нічого не взяла. Моє сумління чисте, а отже, спокійне. А крім того, якщо чесно, то я не розумію, а навіщо гроші? Чого вам не вистачає? У вас все є? Наскільки мені відомо, донедавна ви вважали себе щасливими людьми, які ні в чому не потребували. Що раптом сталося?

-Ну ти й скажеш, Галю, все є, – ображено сказав Степан Петрович. – Де все? Які щасливі? Ось мене взяти, наприклад. Дача – старенька вже. Адже треба вже капітальний ремонт у будинку робити. А де гроші взяти?

-Ти про дачу, яка нам з тобою від батьків дісталася? – запитала Галина Петрівна.

-Про неї, – сказав Степан Петрович.

-То я на цій дачі вже скільки років не була, – сказала Галина Петрівна. – Адже ти на себе її оформив, сказав, що так буде краще. А я й не сперечалася. Не хотіла з тобою сваритися. А коли ти одружився, то… Твоя дружина виставила мене звідти.

-То я вже розлучився, Галю. Ти забула? – почав виправдовуватися Степан Петрович. – Це все вона винна. Я тут ні до чого. А я тільки-но дізнався, що вона за людина, так одразу й розлучився.
-Степане, тобі тільки на ремонт будинку треба і все? – запитала Галина Петрівна. – То на ремонт я тобі дам. За це не хвилюйся.

-Ну, ось що ти одразу так, Галю, – образився Степан Петрович. – Ремонт, ремонт. До чого тут ремонт. Хіба в одному ремонті діло? Я машину хочу купити нову. До Києва перебратися.

-Машина в тебе, Степане, майже нова, – сказала Галина Петрівна. – Їй ще й три роки немає. А щодо Києва… Чим тобі в Житомирі погано?

-Тут повітря сире, – сказав Степан Петрович. – А в Києві клімат кращий. І ось я відчуваю, тільки там і знайду своє щастя.

-Ну продавай свою трикімнатну, яка в тебе після розлучення залишилася, і переїжджай в Київ. Купиш там собі на ці гроші двокімнатну, ну може одно… І будеш щасливим. У чому проблема?

-А бізнес розпочати свій? – вигукнув Степан Петрович. – На які гроші?

-А це що за нісенітниця? – здивувалася Галина Петрівна. – З якого дива ти себе раптом бізнесменом відчув? Ти все життя – на заводі. У Києві теж є заводи.

-Мені робити більше нічого, як заради цього в Київ перебиратися! – вигукнув Степан Петрович. – В Київ хіба за цим їдуть? На заводах працювати? Ти, Галино, якась смішна. Життя не знаєш?
-Ну, годі тобі, – різко сказала Галина Петрівна. – З тобою все ясно. Жодних грошей ти більше не отримаєш. На ремонт будинку дам. На згадку про батьків.

-Та як же так… – тільки й встиг вимовити Степан Петрович.

-І все! – сказала Галина Петрівна і глянула на дочку. – У тебе що? Теж на щасливе життя не вистачає? Чи дачу нема на що ремонтувати? По-моєму, ти заміжня, дочко, і твій чоловік заробляє дуже добре. Принаймні донедавна ти ні чого не просила. Що зараз трапилося?

-Нічого не трапилося, мамо, – нахабно відповіла Катерина. – У мене все добре. Просто ти мені маєш дати грошей. Ти моя мати, а значить, якщо тобі отак рптом дісталися гроші, то ти зобов’язана зі мною поділитися. Хіба я не права? Це як материнський інстинкт.

-Зрозуміло, – сказала Галина Петрівна. – Вважай, що я такого інстинкту не маю. Наступний.

-Як це ні? – обурилася Катя. – Ти мати моя чи хто?

-Мати.

-А якщо так, то має бути інстинкт.

-Нема, дочко, – сказала Галина Петрівна. – І що тут зробиш? Наступний.

Вона подивилася на сина.

-У тебе, синку, які проблеми? – запитала Галина Петрівна.

-Жодних проблем, мамо. І все, що кажуть ці люди, це все нісенітниця, – сказав Петро. – Не слухай їх. Ти нікому і нічим не зобов’язана. У нас у всіх все просто чудово. У мене, зокрема. У мене є машина, і дача, і квартира. Але! Не в цьому справа. А я просто прошу тебе, дати мені грошей на якийсь час. Я поверну. У мене тут одне цікаве діло накльовується. Коли все вийде, то я тобі все віддам.

-Обійдешся, – сказала Галина Петрівна.

-Тобто? – не зрозумів Петро. – Як розуміти твої слова? Ти мені не віриш? Чи не віриш, що я тобі все віддам?

-Вірю, – сказала Галина Петрівна.

-Тоді в чому проблема? – запитав Петро.

Галина Петрівна дивилася на сина і думала.

-Мамо, – серйозно сказав Петро. – Ось побачиш, я тебе не підведу. Я все поверну.

-І мені теж дай, – сказала Катя. – Я також поверну. У мене теж діло накльовується. Я просто забула сказати тобі.

-Власне, – втрутився в розмову Степан Петрович. – Я, мабуть, на початку не так висловився, Галино, і від цього всі непорозуміння. Це я від хвилювання наплів тобі тут, не зрозумій чого. Ремонт якийсь вигадав, Київ та інше. Все це – нісенітниця. Ти мене не так зрозуміла. У мене, як і у всіх – діло. І я теж все поверну, за першої ж нагоди. Віриш?

-Вірю, – сказала Галина Петрівна. – Я всім вам вірю. Але грошей не дам.

-Але чому?

-Чому? – перепитала Галина Петрівна. – Гарне питання. І я теж дуже хочу знати, чому? Чому я вже давно живу у гуртожитку? Чому я дуже давно не була на жодній дачі? А головне, чому я ні в кого з вас багато років не була в гостях? Може, тому, що я вам не потрібна?

-Потрібна, звичайно, – безладним хором сказали прохачі.

-Тоді чому? – запитала Галина Петрівна.

Усі замовкли.

-Виходить, що мої запитання лишаються без відповіді, – сказала Галина Петрівна. – Отже, зробимо так. Як тільки ви знайдете відповіді на ці запитання, ми продовжимо розмову про те, що мені треба з вами поділитися.

Якийсь час усі мовчали. Першим порушила мовчання Галина Петрівна.

-Я от подумала, а може, мені заміж вийти? – запитала вона.

Степан перехрестився.

-Ти так з нами не вчиниш, мамо, – сказала Катерина.

-Як так? – не зрозуміла Галина Петрівна.

-Підступно.

-Вчиню, – впевнено сказала Галина Петрівна.

-Він тебе не любить, – сказав Петро.

-Хто він? – не зрозуміла Галина Петрівна.

-Ну той, за кого ти заміж зібралася.

-Полюбить, – впевнено відповіла Галина Петрівна. – Ви ж мене он зразу полюбили, – додала вона хитро посміхаючись.

-Галю, а пам’ятаєш, коли ти була маленька, я тобі морозиво купував? – запитав Степан Петрович.

-Пам’ятаю, – відповіла Галина Петрівна, – купував, але на гроші, які брав із моєї скарбнички.

У цей день прохачі пішли від Галини Петрівни ні з чим.

Але вони не втратили надії, що в майбутньому удача все ж таки посміхнеться їм, і тоді всі їхні мрії збудуться і вони нарешті стануть по-справжньому щасливими людьми.

А зараз ж вони шукають відповіді на запитання, які їм задала Галина Петрівна…