З тугою дивлячись у тарілку з макаронами та котлетами, Максим думав про те, що даремно він сьогодні вирішив повернутись до Олени, треба було йому залишатися у Надії. Бо вчора ввечері Надія його теж годувала котлетами з макаронами.

«І сьогодні ввечері у Надії, мабуть, щось інше, — думав він. — Може, навіть качка, запечена з яблуками. А тут? Як не приїду, обов’язково макарони з котлетами. Щоразу — макарони та котлети. Ну скільки можна? Адже набридло. Шматок у горло не лізе».

— Ти чого такий похмурий? – запитала Олена. – Тобі щось не подобається?

Максим, акуратно поклавши вилку та ножик на стіл, витер серветкою рота і спокійно розповів дружині, що саме йому не подобається. А потім поцікавився, як довго це триватиме.

– По-перше, – спокійно відповіла Олена, – макарони та котлети у нас на вечерю не завжди.

— Учора, наприклад, був рис із куркою, — ніби між іншим, втрутилася в розмову старша дочка Рита, якій нещодавно виповнилося вісім.

— А позавчора — картопля з рибою, — радісно додала Соня, яка була на два роки молодша за сестру, але їй теж хотілося сказати щось по суті.

— А три дні тому, — продовжила була Олена, але Максим чемно перервав її на півслові.

– Дякую, достатньо, – сказав він. – Я все зрозумів. Бачу, що без мене ви весело проводите час.

– Весело, – радісно підтвердила Соня.

— Ні в чому не відмовляєте собі, — вів далі Максим.

– Ні в чому, – погодилася Соня.

— І їсте все найсмачніше, — підбив підсумок Максим.

– Їмо, – весело погодилася Соня.

— А повернувся я, — вів далі Максим, — і смачне зникає! На столі з’являються макарони з котлетами. Краса!

– Ага, – підтвердила Соня.

— Ну, що я можу сказати, — Максим подивився на стелю. – Радий за вас.

— Ну чого ти так? – запитала Олена.

– Як так? — вигукнув Максим. – Як? Адже ти знала, що я сьогодні повертаюся? Знала! Тому що я тобі ще вранці зателефонував і попередив, що сьогодні ввечері я повертаюся зі свого службового відрядження. Могла б замислитись.

— Про що замислитись? – не зрозуміла Олена.

— Про те, що макарони та котлети я їв минулого разу!

– Можна подумати, я пам’ятаю, що ти їв два тижні тому.

– Правильно. Я й кажу, що тобі на мене начхати.

— Мені не начхати.

— Та начхати, Олена. Давай дивитися правді у вічі. Вам усім на мене начхати. Було б інакше, ви мені приготували б щось інше. А не ці остогидлі макарони та котлети. Бачити їх не можу. Не те, що їсти.

– Ну вибач.

— Та скільки можна перепрошувати, Олена, — вигукнув Максим. — Ну, навіть якщо я тебе вибачу, далі що? Чи можу продовжувати спокійно макаронами та котлетами харчуватися? Ти це хочеш сказати?

– Чому саме цим?

– А чим ще, Олена? Тут нічого іншого немає. Не гідний я, зважаючи на все.

Олені набридло слухати бурчання чоловіка.

– Та ну тебе, – відповіла вона. – Не подобається, не їж.

Максим здивовано глянув на дружину і відсунув від себе тарілку. Він уже ухвалив рішення, що піде сьогодні з дому та поїде до Надії.

«Хоч поїмо по-людськи, — думав він, — бо тут просто ніяких умов. Годують, не зрозумій чим».

— Ну, що ж, — сказав він, — якщо в цьому домі до мене ось таке ставлення, то мені нічого іншого не лишається, як лягати спати голодним.

— Це твій вибір, тату, — спокійно промовила Рита.

– Що? — здивовано глянувши на дочку, промовив Максимм.

— Тебе ніхто не примушує, — відповіла Соня.

«Господи, та як же це? — з жахом дивлячись на дочок, подумав Максим. — Чи не сплю я? Це ж мої дочки! І якщо вони вже в цьому віці так зі мною розмовляють, то… Чого ж від них чекати у майбутньому, коли вони стануть дорослими?

— Значить, на вашу думку, у всьому винен я? — спитав Максим. – Добре. А може мені тоді просто піти? Ні, ну правда. Якщо я тут усім заважаю.

– Мені ти не заважаєш, – відповіла Рита.

— Але, якщо хочеш, можеш піти, — додала Соня.

— Що означає це твоє «хочеш», доню?

Соня знизала плечима і подивилася на старшу сестру.

— Отож, тато, що тебе ніхто не жене, — відповіла за молодшу сестру Рита. – Але якщо ти шукаєш привід піти, можеш не намагатися. Іди.

— Де ти цього набралася, Рита? — спитав Максим. — Тобі всього вісім років!

Рита зробила здивоване обличчя, покрутила головою і знизала плечима. Масимр глянув на дружину.

– Твоє виховання, – сказав він.

— Не зважай, — відповіла Олена. – Вона каже, сама не розуміючи, що. Вчора весь день із бабусею провела. Напевно, якийсь серіал разом дивилися та обговорювали. Так, доню?

– Дивилися, – підтвердила Рита.

— Я ж говорю, — підсумувала Олена, — там і наслухалася.

– Що ти вчора з бабусею дивилася? — спитав Максим. – Який серіал? Яку тему обговорювали?

— Про багатодітного, але спокійного та ввічливого аб’юзера, — відповіла Рита, — який жив на дві родини і тихо всіх дошкуляв своїми причіпками.

— Не дивись більше таких серіалів, доню, — сказав Максим, — домовилися? Тобі ще рано, — Максим глянув на дружину. — А своїй мамі, Олено, скажи, щоб вона хоча б за онуків утримувалася від перегляду всякої погані. Адже, мабуть, там було обмеження за віком.

— Гаразд, я поговорю, — відповіла Олена.

— А я не дивлюся на такі серіали, — похвалилася Соня. — Бо нічого не розумію, що в них кажуть.

— Розумниця, доню, — похвалив Максм. – І не дивись.

— Мені Рита сама потім переказує, — провадила далі Соня, — своїми словами. І мені все стає зрозумілим.

— І що тобі зрозуміло, доню? — спитав Максмс.

— Що в тебе, тату, серйозні проблеми, — відповіла Соня. — Тому ти часто їдеш у відрядження. Таким чином, поринаючи в роботу, ти намагаєшся вирішити сімейні проблеми.

Максим глянув на дружину і розвів руками.

— Ти сама бачиш, Олена, — сказав він. – Після таких слів! Нічого іншого не лишається. Я йду. Порину в роботу.

– Іди, – сказала Олена. — А я запишу, що ти сьогодні їв макарони. І коли ти наступного разу повернешся, макаронів і котлет не буде. Тільки попередити заздалегідь не забудь.

— А мені подобаються макарони, — сказала Рита. – І котлети подобаються.

— І мені також, — підтримала сестра Соня.

Максим підвівся з-за столу.

– Я йду, – гордо сказав він. — Але хочу, щоби ви знали. Мій терпець не безмежний. Можу й не витримати.

– І що тоді? – першою поцікавилася Соня.

— А нічого, доню. Піду назовсім, і більше ти мене не побачиш!

– Назовсім ти не підеш, тату, – сказала Рита.

— Чому ти так про мене думаєш?

— То скільки разів ти вже йшов? Теж казав, що зовсім. І щоразу повертався.

Через п’ять хвилин Максим пішов з дому, голосно грюкнувши дверима.

«Житиму в Надії, поки не заспокоюся, — думав він, коли їхав у таксі. — Ні, це ж треба! І це моя дружина! І це мої діти! Куди котиться цей світ. А Олена? Що вона про себе думає? Таке враження, що вихованням дочок у цій сім’ї взагалі ніхто не займається».

Максим був дуже схвильований і не помічав, що розмовляє вголос.

— А Надія це хто? — спитав таксист, подумавши, що Максим звертається до нього.

Максим з цікавістю глянув на таксиста.

«Мені зараз просто необхідно виговоритись, — подумав він, — інакше мене… Інакше я не знаю, що зі мною може статися. Тим більше, все одно у пробці стоїмо».

— Надія — це моя дружина, хоч ми й не зареєстровані, — відповів Максим.

— А чому ви не зареєстровані? — спитав таксист.

– Я пропонував. Але Надія категорично відмовилася. Сказала, що їй це не потрібне. Ну, не треба, то не треба. Я не наполягаю.

— А ви її любите?

– А як же. Звичайно. Надія – чудова жінка. І зараз я їду до неї.

– А Олена?

— Теж моя дружина. Але з нею ми також не зареєстровані.

— З тієї ж причини, гадаю, — впевнено промовив таксист.

— Причина та сама, — обережно погодився Максим. — А звідки ви знаєте?

– Припустив.

Перш ніж продовжити, Максим подивився на всі боки. Руху машин не було. І навколо все начебто завмерло.

— Якби не дочки, — повернувся він до перерваної розмови, — давно б їх обох покинув. Тільки заради дітей себе й мучу.

– Так у вас і там, і там діти!

– Звичайно.

— А діти на вас зареєстровані?

– А як же! Діти – це моє все!

— Я не розумію, а як так сталося, що у вас дві дружини?

– Я зараз поясню. Справа в тому, що у нас з Оленою, від якої я зараз пішов, дві дівчинки. Старша навчається у школі. Відмінниця. Молодша ще в садок ходить. Але… теж…

Максим багатозначно замовк, згадуючи недавню сцену на кухні.

– Що теє? — спитав таксист.

— А дуже розумна. Вони там усі дуже розумні. І дочки, і їхня мама. Олена, яка. Хитра, яких світло не бачило. Другої такої не знайти.

— І тому ви до Надії їдете зараз, — сказав таксист. – Я зрозумів. А з нею у вас теж є діти? Правильно?

– А як же. Двоє. І, що прикро, теж дівчатка. Просто покарання якесь. Якби я знав, що так вийде, що знову будуть дівчатка, ніколи не зв’язався б з Надією. І в мене була б лише одна Олена.

Перш ніж продовжити, Макcим трохи подумав.

— Чи бачите, в чому річ. Спочатку я жив тільки з Оленою. І в нас народилася донька. А я завжди мріяв про сина. Розумієте? Поговорив про це з Оленою. Вона погодилася. А в нас знов народилася дівчинка. Уявляєте? Але тоді вже не витримав. Втретє я ризикувати не хотів. І в мене з’явилась Надія. А тепер і з нею у нас також дві дочки. Але з ними легше, бо вони ще малі. Старшій — п’ять років, її Машею звати. А Каті, молодшій, їй виповнилося чотири роки. Але… Серцем чую, що і з ними скоро почнуться проблеми. Ще кілька років і теж…

– Що також?

– А нічого. Розумними стануть. Як їхні сестри.

– В сенсі?

– В прямому. Батька розуму за вечерею стануть навчати. Вказуватимуть мені на мої психологічні проблеми і при цьому змушувати їсти макарони з котлетами.

— А Надія та Олена знають одна про одну?

– Звідки? Тільки цього мені не вистачало. Ні звичайно. Та й живуть вони у різних кінцях міста.

— Як же ви з ними не плутаєтесь?

— Чому не плутаюсь? Ще як плутаюсь. То Олену назву Надією, то Надю – Оленою. А то імена дочок переплутаю. Але вони або не помічають або не звертають уваги.

— А ким працює Надія?

— Надія? Вона в мене знатна майстриня з шиття жіночої сукні. Золоті руки. А ще вона готує смачно.

— А Олена ким працює?

— Олена, — сумно зітхнувши, промовив Максим. – Стиліст! Працює над створенням індивідуального образу. Ми з нею так і познайомились. Подивіться на мене. Бачите? Її робота. Вона мені цей образ і підібрала.

А в той час, коли Максим відкривав душу таксисту, Олена на метро їхала до Надії, щоб замовити в неї сукню.

Знайомі Олени порадили їй шити сукню у Надії. І сьогодні мало відбутися їхнє перше знайомство. Рита та Соня теж поїхали з мамою, бо залишити їх самих вдома вона ніяк не могла.

Олена знала, що в цей час у місті суцільні пробки. І тому поїхала на метро і приїхала до Надії на дві години раніше за Максима.

— Ну, ось і приїхали, — сказав Максим, коли таксі зупинилося біля під’їзду Надії. – Дякую вам за те, що вислухали. Мені з вами пощастило. Поговорив і ось, вірите, стало легше.

— Дякую вам, — відповів таксист. — Це мені пощастило, що ви поговорили зі мною. З нами, з таксистами, пасажири особливо не розмовляють. А ми так любимо поговорити. Тим більше, що Ви і оповідач чудовий, і життя у вас не нудне. Жаль тільки, що не дізнаюся, чим усе це закінчиться. Я маю на увазі, коли ви повернетеся до Олени.

— Дайте номер телефону, — сказав Максим, — коли все закінчиться, я вам подзвоню і все розповім.

Було вже пізно, коли Максим увійшов до квартири Надії. І робочий день, що підходив до кінця, був дуже фізично важким і емоційно напруженим. А це не могло не позначитися загалом на його здатності здорово мислити. Максим не помічав, як сильно він утомився за цей день.

Мабуть, хтось скаже, йому не треба було б сьогодні нікуди їхати. Залишався б у Олени, а вранці, виспавшись, на свіжу голову і виїжджав би.

І тоді не вийшло б, що фізична втома та емоційна перенапруга особливим чином вплинули на його світосприйняття.

І коли замість Надії він побачив Олену (яка відчинила йому двері і впустила його до квартири), він не здивувався. Ні.

Він помилково подумав, що так і мало бути. І саме до неї, до Олени, він і їхав, втікши від Надії, яка на вечерю подала йому макарони з котлетами.

— Їсти хочу, кохана, — сказав він. — Що у нас на вечерю?

– Твої улюблені макарони з котлетами, – відповіла Олена. — Мій руки й сідай за стіл.

– Так-так, – розгублено промовив Максим, проходячи на кухню і починаючи мити руки. – Щось подібне зі мною вже сьогодні було.

– Що було? – запитала Олена.

У свідомості Максима відбувалося щось незрозуміле. Пам’ять видавала йому невиразні образи недавнього минулого, але вони суперечили тим, що було в реальності, і Максим вирішив віднести те, що відбувається, до незрозумілих явищ.

“Це, швидше за все, дежавю, – думав він, – тому мені здається, що це вже зі мною було”.

Максим сів за стіл і почав чекати, коли прийдуть дочки. Він був упевнений, що на кухню мали прийти Рита та Соня. Але насправді все було інакше. На кухню увійшли п’ятирічна Маша та Катя, якій нещодавно виповнилося чотири роки…

«Все нормально, – подумав Максим. — Головне, тримати себе в руках. Якщо вони всі спокійні і сприймають те, що відбувається, як зрозуміле, значить, так воно і є насправді. І мені нема про що хвилюватися. А реальність треба сприйняти як факт. А факт у тому, що Олена і є мама Маші та Каті».

Максима можна було зрозуміти. Він не знав, що за ті дві години, на які Олена приїхала раніше до Надії, жінки все з’ясували. І вирішили, перш ніж обидві назавжди розлучаться з Максимом, трохи над ним пожартувати.

Вони вже давно хотіли розлучитися з Максимом. Його часті довгі відрядження вже обом набридли. Але потрібен був привід. І ось привід знайшовся.

І вийшло, що тепер Максим знову з тугою дивлячись на тарілку з макаронами та котлетами, думав про те, що даремно він сьогодні вирішив повернутись до Олени, а треба було йому залишатися у Надії. Бо вчора ввечері Надія його теж годувала котлетами з макаронами.

«І сьогодні ввечері у Надії, мабуть, щось інше, — думав він. — Може, навіть качка, запечена з яблуками. А тут? Хоч як приїду, обов’язково макарони з котлетами. Щоразу — макарони та котлети. Ну скільки можна? Адже набридло. Шматок у горло не лізе».

Далі все пройшло за вже відомим Максиму сценарієм. З тією лише різницею, що слова дочок замість Рити та Соні вимовляли Маша та Катя. У них, правда, це вийшло не так упевнено, як у старших сестер, але вони старалися. І в цілому, дівчатка справили на батька дуже сильне і незабутнє враження, навіть ще більше, ніж свого часу це вдалося Риті і Соні.

А коли Максим поговорив із сім’єю, образився і пообіцяв Маші та Каті, що, може, й не повернеться, якщо його терпець лусне, він, гучно грюкнувши дверима, вийшов із квартири.

Всю дорогу до будинку Максим розповідав уже іншому таксисту історію свого ненудного життя.

І тільки увійшовши до квартири і побачивши Олену з доньками, Максим зрозумів, що в чомусь він помилився, бо до цього точно був не в тієї дружини і не в тих доньок. Він не розумів, що відбувається. А пояснити те, що відбувається, ніяк не міг.

Йому стало страшно. Він відчув сильне запаморочення, притулився до стіни і поволі опустився на підлогу. А ще за двадцять хвилин його відвезли, надавши перед цим серйозну допомогу.

КІНЕЦЬ.