Будучи вихідцем зі скромної родини, я поєднувала навчання в університеті з роботою на півставки, щоби якось звести кінці з кінцями.

А мої стосунки з Петром, однокурсником, набули серйозного обороту, коли я завагітніла через 6 місяців нашого знайомства.

Ми зіткнулися з невизначеністю майбутнього без власного будинку.

Незважаючи на це, Петро наполягав на тому, щоб ми залишили дитину, внаслідок чого я взяла академічну відпустку, а вона перейшла на дистанційне навчання.

Ми переїхали до його батьків, де я терпіла постійну критику свекрухи за те, що нібито зруйнувала життя Петра.

Через 15 років, все ще намагаючись звести кінці з кінцями і повертаючись одного разу з роботи, я знайшла наші речі на вулиці. Петро вирішив, що ми з сином більше не є частиною його життя.

Нам нікуди було йти, і ми провели ніч у готелі, що було для нас обох бентежним і несамовитим моментом.

Наступного дня мої пошуки нового житла призвели до того, що ми зняли частину будинку у Сергія Костянтиновича – самотньої літньої людини без сім’ї, який запропонувала нам спокійне життя з садом, а через пару років він взагалі передав право власності на будинок мені.

Якось я несподівано зустрілася з батьками свого колишнього чоловіка.

Вони зі сльозами на очах розповіли мені, що Петро зі своєю новою дружиною став вести безладне життя, крав у них речі, випивав, не ночував вдома.

Незважаючи на співчуття до їхньої біди, я не могла не задуматися про іронію долі: адже саме їхня початкова відмова приймати мене і прагнення Петра до свободи зрештою призвели до їхнього нинішнього нещастя?