У 16 років, бажаючи вирватися із замкнутого кола свого сільського життя, я поїхала до міста, не збираючись більше повертатися.

Таке рішення було рідкістю у суспільстві тих років, коли від’їзд часто розглядався як ознака того, що на місці не знайшлося потрібної пари.

Незважаючи на спроби матері вмовити мене вийти заміж за одного з місцевих хлопців, я була сповнена рішучості прийняти знову набуту свободу і знехтувати сільськими забобонами.

На відміну від моїх братів і сестер, які осіли в селі, я стала ізгоєм, але залишилася задоволена своїм життєвим вибором. У результаті я збудувала повноцінне життя: у мене з’явилася кар’єра, сім’я та власна квартира.

Навіть після несподіваної смерті чоловіка у віці 51 року я продовжувала приділяти увагу дітям та онукам, знаходячи радість у наших недільних посиденьках за пирогами.

Однак коли мої діти переїхали за кордон, я зіткнулася з самотністю. Мене знову потягло до села – у пошуках зв’язку та почуття приналежності.

Моя сестра, яка весь цей час дбала про наших батьків, часто давала мені список доручень, які потрібно було виконати в місті, тим самим підтримуючи наш зв’язок.

В один із візитів вона познайомила мене з Миколою – знайомим з дитинства та вдівцем – запропонувавши його як потенційного співмешканця, не звертаючи уваги на мій вік у 61 рік.

Незважаючи на початкову теплоту між нами, коли Микола показав мені своє майно, натякаючи на життя в домашній праці, я моментально відсахнулася.

Перспектива повернутися до життя у сільській місцевості була далекою від комфортної міської обстановки, до якої я вже звикла.

Розчарування сестри було помітним, але я не могла прийняти ідею проміняти свою незалежність на життя, зосереджене на сільському господарстві.

Я вибрала і відстояла свій власний шлях, оцінивши свій комфорт і незалежність вище за очікування інших.

КІНЕЦЬ.